Чвара королів - Страница 277

277

На південному березі лицарі заводили коней на кочі, а кілька менших галер вже перетинали річку, набиті щитниками та списниками. Їм доводилося рухатися обережно, оминати потопаючі кораблі та латки шал-вогню, що спливали річкою. Її гирло подолав уже весь флот короля Станіса за винятком лисенійців Саладора Саана. Скоро вони займуть усю Чорноводу і запанують над нею. «Пан Імрі матиме свою перемогу» — подумав Давос, — «а Станіс перевезе військо, але ж, ласка божа, за яку ціну…»

— Пане капітане!

Його плеча торкнувся Матос. Він показував на «Меч-рибу», що здіймала та занурювала весла, хоча досі не спустила і вітрило. В її риштунки вдарила смола, і просто на очах в Давоса полум’я поповзло вітрилами та линвами, аж поки корабель не відростив собі палаючу голову. Потворний залізний таран, зроблений у подобі тієї риби, від якої він узяв собі ім’я, розсікав річкову воду попереду. Просто на неї повільно рухався течією та обертався навколо себе спокусливий тлустий подаруночок — один з великих і важких ланістерівських думбасів, що низько сидів у воді. Між дощок його коробу поволі витікала густа зелена кров.

Коли Давос Лукомор побачив це, серце в нього спинилося.

— Ні, — мовив він. — Ні! Ні-і-і-і-і-і!

Та за ревищем і брязкотом битви його не почув ніхто, крім Матоса. А найперше не почув керманич «Меч-риби», надто зосереджений на тому, щоб нарешті поцілити бодай щось своїм важелезним неоковирним тараном. «Меч-риба» розігналася до таранної швидкості. Давос підняв скалічену руку і вчепився у шкіряний мішечок з власними пальцями.

Зі скреготом, брязкотом і тріском «Меч-риба» розірвала напівзогнилий короб думбаса навпіл. Той луснув, наче перезрілий плід, хоча жоден плід не вищить, коли його ріжуть, таким пронизливим дерев’яним вереском. Усередині Давос побачив зелену речовину, що текла з тисяч дрібних розбитих горщиків, отруту з тельбухів конаючого звіра. Волого виблискуючи, вона розтікалася поверхнею ріки.

— Повний хід назад! — заревів він. — Тікаймо! Відчепіть здобич! Повний назад, повний назад!

Линви гаків перерізали, і Давос відчув, як зрушили дошки під ногами, коли «Чорна Бета» вивільнилася від «Білого оленя». Весла занурилися у воду.

А тоді він почув короткий рвучкий видих, наче хтось дмухнув йому просто у вухо. Ще за мить навколо все заревло. Чардак зник просто під ногами, чорна вода вдарила в обличчя, заповнила носа та рота. Давос захлинався, тонув, не знав, не верх, а де низ, боровся з річкою зі сліпого переляку, аж раптом спромігся випірнути на поверхню. Він виплюнув воду, вдихнув повітря, вхопився за найближчий уламок і втримався на воді.

«Меч-риба» та короб думбаса зникли. Зчорнілі тіла пливли повз нього течією донизу; ледве живі люди чіплялися за шматки обвугленої деревини. Посеред річки танцював вихор зеленого полум’я у п’ятдесят стоп заввишки, схожий на пекельного гемона. Дідько мав десяток рук, а в кожній — батіг, і чого він торкався батогом, те миттю спалахувало вогнем. Давос побачив, як горить «Чорна Бета», а коло неї — «Білий олень» та «Відданий». «Благочестя», «Кіт», «Відважний», «Пірнач», «Червоний крук», «Стара відьма», «Вірний», «Лють»… усіх зжер вогонь, а з ними «Бережанина» і «Божу ласку», бо гемон не жалів і своїх. Блискуча «Гордість Плавня» князя Веларіона спробувала повернути, але зелений дідько ліниво пробіг по її срібних веслах пальцями, і вони спалахнули, мов скіпки. Якусь мить галера наче пестила річку двома рядами довгих яскравих смолоскипів.

Течія схопила Давоса і не відпускала його, а все крутила і крутила навколо. Він хвицьнув ногами, щоб уникнути латки шал-вогню на воді. «Сини» — подумав Давос, але не знав способу шукати їх посеред ревища гарячої смерті. Позаду проплив ще один порожній думбас, повний шал-вогню. Чорновода, здавалося, кипіла просто у своєму річищі, а у повітрі, куди не глянь, палали щогли та весла, уламки кораблів, живі та мертві люди.

«Мене виносить до затоки. Це добре; там можна буде дістатися берега.» Плаває він добряче, не пропаде. У затоці стоять галери Саладора Саана, адже пан Імрі наказав їм не заходити до річки…

А тоді течія знову розвернула його, і Давос побачив, куди його несе.

«Ланцюг. Спасіння боже, вони підняли ланцюг!»

Там, де річка розширювалася у затоку Чорноводу, за якийсь аршин над водою міцною струною натягнувся ланцюг. Десяток галер вже врізалося у нього і втратило хід; течія несла на них інші. Майже усі палали, а скоро запалає і решта. Давос розрізнив удалині смугасті кораблі Саладора Саана і зрозумів, що ніколи до них не дістанеться. Перед ним простяглася стіна розжареного заліза, палаючого дерева та вихорів зеленого вогню. Гирло Чорноводи перетворилося на горловину пекла.

Тиріон XIII

Нерухомо, наче кам’яна химера, Тиріон Ланістер згорбився на одному коліні нагорі муру, просто на зубці. За Грязючною Брамою та випаленою пусткою, де колись знаходилися рибний базар і корабельні, палала лютим вогнем сама річка. На ній горіла половина Станісових кораблів, а заразом і більшість флоту Джофрі. Цілунок шал-вогню перетворював пишні галери на поховальні вогнища, а людей — на живі смолоскипи. У повітря злітав димний сморід, хмари стріл та людський вереск.

Унизу за течією посполиті вояки та озброєне шляхетство дивилися у розпачі, як вихори гарячої зеленої смерті стрімким потоком Чорноводи просуваються до їхніх плотів, байдаків та поромів. Довгі білі весла мирійських галер спалахнули, як ніжки божевільної від болю гусені, що намагається розвернутися і втекти, але марно. Зараз гусінь більше не мала куди тікати.

277