Чвара королів - Страница 200

200

— І мою дочку теж, — схлипнула пані Танда. — Благаю вас, панове лицарі…

Пан Борос, вочевидь, не зрадів від думки про вихід з безпечного замку.

— Ваша милосте, — мовив він до королеви, — угледівши білі корзна, юрба може оскаженіти.

Для Тиріона це вже була остання крапля.

— Хай Інші дупу підітруть твоїм корзном! Зніми його геть, якщо боїшся показати, клятий йолопе… але знайди мені Сансу Старк, бо присягаюся, накажу Шаззі розколоти надвоє твою потворну черепушку! Мені аж цікаво, чи є там бодай щось, окрім гнилої кров’янки!

Пан Борос побуряковів з люті.

— Це ти звеш мене потворним, ти?…

Він почав піднімати скривавленого меча, досі затиснутого у кольчужному кулаку. Брон хутко пхнув Тиріона за себе.

— Припиніть! — гарикнула Серсея. — Боросе, робіть, що вам наказали, бо знайдемо для вашого корзна інші плечі! Ваша присяга…

— Онде вона! — заволав Джофрі, вказуючи пальцем.

Крізь браму влетів чвалом Сандор Клеган на Сансиній каштанці. Дівчина сиділа позаду, міцно обхопивши руками груди Хорта.

Тиріон гукнув до неї:

— Вас не поранено, панно Сансо?

Кров стікала в Санси по лобі з глибокого порізу на голові.

— Там… там кидалися усяким… камінням, сміттям, яйцями… Я казала їм, що хліба в мене для них нема. Один чоловік спробував стягти мене з сідла. Пан Хорт убив його, здається… руку… — Вона широко розплющила очі й прикрила рота рукою. — Він йому руку відрубав аж по плече.

Клеган зняв її з коня на землю. Біле корзно на ньому було розірване та заплямоване, кров дзюрила крізь пошматовану діру в лівому рукаві.

— Пташечка трошки кровить. Відведіть її до клітки та перев’яжіть.

Маестер Френкен заспішив виконати наказ.

— Сантагарові жаба цицьки дала, — розповідав далі Хорт. — Четверо тримали його на землі й по черзі трощили голову камінням з бруківки. Одного я випатрав, та панові Арону вже було байдуже.

Збоку підібралася пані Танда.

— Моя дочка…

— Не бачив. — Хорт насупився і роззирнувся двором. — Де мій кінь? Якщо з ним щось сталося, хтось мені заплатить.

— Він деякий час не відставав від нас, — повідомив Тиріон, — а далі не знаю.

— Вогонь! — заверещав голос з верхівки башти-стрільниці. — Панове, місто димить! У Блошиному Подолі пожежа!

Тиріон відчував пекельну втому, але для відчаю місця не лишалося.

— Броне, візьми людей скільки треба і простеж, щоб не чіпали водяні вози.

«Боги праві, шал-вогонь, якщо його торкнеться хоч іскра…»

— Якщо ми втратимо Блошиний Поділ, то грець із ним. Але за жодних умов вогонь не повинен дістатися кам'яниці цеху алхіміків. Зрозуміло? Клегане, підеш з ним!

На якусь мить Тиріонові здалося, що він бачить жах у темних очах Хорта. «Вогонь» — зрозумів він. — «Хай мене Інші вхоплять, ясна справа. Він ненавидить вогонь, бо надто близько його скуштував.» Але вираз в очах миттю зник, поступившись звичайній Хортовій відразі.

— Піду, — відповів він, — та не за вашим наказом. Мені треба коня знайти.

Тиріон обернувся до трьох інших лицарів Королегвардії.

— Кожен з вас поїде охороняти оповісника. Накажіть людям повертатися додому. Кого застукають на вулиці після останнього удару вечірнього дзвона, вбиватимуть на місці.

— Наше місце коло короля, — бундючно відказав пан Мерин.

Серсея стала дибки, мов розлючена гадюка.

— Ваше місце там, де наказує мій брат! — засичала вона. — Правиця говорить голосом короля! Непокора йому — це зрада престолу!

Борос та Мерин перезирнулися.

— То нам і корзна вдягти, ваша милосте? — запитав пан Борос.

— Як на мене, їдьте хоч голі! Хай юрба побачить, що між ніг ви ще чоловіки. Бо з вашого боягузтва хлопи могли й забути!

Тиріон не заважав сестрі шаленіти. В голові йому гупало. Він начебто винюхав димний сморід; а може, то в ньому палав такий лютий гнів, що аж шкварчало.

Двері до Башти Правиці стерегло двоє Кам’яних Ґав.

— Знайдіть мені Тімета, сина Тімета!

— Кам’яні Ґави не бігають за Смаленими, — зухвало повідомив один з дикунів.

Так, на мить Тиріон навіть забув, з ким має справу.

— То знайдіть мені Шаггу.

— Шагга спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати з люті.

— То… розбудіть його, якщо ваша ласка.

— Нелегка справа — будити Шаггу, сина Дольфа, — пожалівся вартовий. — Він страшно з того лютує.

Але пішов, хоч і з буркотом.

Гірський воїн прибув, позіхаючи та чухаючи різні місця.

— Половина міста бунтує, інша половина горить, а Шагга лежить собі й хропе! — сердито докинув Тиріон.

— Шагга не любить вашу каламутну воду. Мусить пити ваше чахле пиво та кисле вино, а опісля йому голова болить.

— Я тримаю Шаю в маєтку поблизу Залізної Брами. Ходи туди і бережи її від всякої напасті.

Велетень посміхнувся, розтягнувши жовту зубату щілину в кудлатих хащах бороди.

— Шагга приведе її сюди.

— Ні, просто вбережи від лиха. Скажи їй, що я прийду, щойно зможу. Цієї ночі, або вже напевне наступної.

Але до вечора місто не заспокоїлося, хоча Брон доповів, що пожежі загасили і більшість бурхливих натовпів розігнали. Скільки б Тиріон не жадав заспокійливих Шаїних обіймів, розум підказав йому нікуди тієї ночі не ходити.

Пан Джаселин Бережняк доповів остаточний рахунок втрат, коли Тиріон вечеряв холодним каплуном та чорним хлібом у мороці своєї світлиці. До тієї години сутінки вже перейшли у ніч, але щойно челядники спробували запалити свічки та комин, як Тиріон нагримав на них і вигнав геть. На душі в нього було чорно, як у кімнаті. Бережняк теж не мав чим його втішити.

200