Першим у списку вбитих згадувався верховний септон, розірваний на шматки під гучні молитви про милосердя до його власних богів. «Людям, які помирають з голоду, тяжко дивитися на превелебного отця, що від жиру не здатний вже й ходити» — подумав собі Тиріон.
Труп пана Престона знайшли не відразу — золотокирейники шукали лицаря у білій броні, а його порубали та пошматували так жорстоко, що він від п’ят до голови став червоно-чорний.
Пана Арона Сантагара знайшли у стічній канаві; голова під зім’ятим шоломом була потрощена в криваву кашу.
Дочка пані Танди віддала свою цноту півсотні галасливих міщан за кожум’яцькою майстернею. Золотокирейники здибали її, коли вона блукала Поросячим провулком зовсім гола.
Тирека не знайшли, а так само і кришталевого вінця верховного септона. Було вбито дев’ять золотокирейників, зо два десятки поранено. Ніхто не потурбувався полічити убитих з юрби.
— Я хочу, щоб Тирека знайшли, живого чи мертвого, — різко наказав Тиріон, коли Бережняк скінчив. — Він малий хлопчина, син мого покійного дядька Тигета. Його батько завжди був до мене ласкавий.
— Ми його знайдемо. І вінець септона теж.
— Як на мене, хай тим вінцем Інші один одного у сраку грають.
— Коли ви поставили мене на чолі варти, то хотіли, щоб я завжди казав правду.
— Чомусь маю передчуття, що ваша правда мені не сподобається, — похмуро мовив Тиріон.
— Сьогодні ми втримали місто, пане, але на завтра я вже нічого не обіцяю. Казан мало не кипить. Злодіїв та харцизяк розплодилося стільки, що ніхто вже й у власному домі не почувається безпечно. У Сцяному Кутку через бевку з казанів багато люду захворіло на різачку, а харчів не купиш ані за мідь, ані за срібло. Де раніше тільки шепотілися по канавах, тепер вже, не криючись, ведуть зрадницькі розмови по цехових зібраннях та базарах.
— То ви потребуєте ще людей?
— Я не йму довіри до половини тих, яких маю зараз. Слинт потроїв число міської варти, але однією золотою киреєю з хлопа доброго вартового не зробиш. Серед новобранців є міцні, вірні чолов’яги, але заразом стільки харцизяк, п’яниць і боягузів, що я й казати боюся. Навчені вони погано, послуху належного не знають, а вірні лише власній шкурі. Як дійде до битви, вони не встоять, тут і казати нічого.
— Я й не чекаю, що встоять, — мовив Тиріон. — Щойно в мурі проб’ють дірку, нам каюк. Це я знав ще від початку.
— Мої люди набрані головним чином з посполитих. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих шинках, сьорбають бевку в тих самих харчівнях. Ваш євнух напевне ж казав, як мало люблять Ланістерів у Король-Березі. Ще й досі люди пам’ятають погром міста, вчинений вашим вельможним батьком, коли Аерис відчинив йому браму. Шепочуть, буцімто боги карають нас за гріхи вашого дому: за те, що ваш брат убив короля Аериса, за свавілля над Раегаровими дітьми, за страту Едарда Старка, за жорстокий суд короля Джофрі. Дехто балакає, не криючись, як добре жилося за короля Роберта, і натякає, що життя може знову змінитися на краще, коли на престол сяде король Станіс. Таке можна почути не тільки у кожній харчівні, у кожному шинку чи бурдеї — на жаль, у куренях і трапезних варти теж.
— Тобто ви мені кажете, що моє сімейство тут ненавидять?
— Саме так… і напосядуться на нього, щойно випаде нагода.
— І мене теж ненавидять?
— Запитайте краще вашого євнуха.
— Я питаю вас.
Глибоко втоплені очі Бережняка зустріли двійко різних очей карлика і не змигнули.
— Вас, пане, більше за всіх.
— Більше за всіх?! — Від такої несправедливості йому подих перехопило. — Це ж Джофрі сказав їм жерти своїх мерців. Джофрі напустив на них свого собаку. Чому ж раптом винуватий я?
— Його милість — ще зовсім хлопчик. На вулицях кажуть, він має злих радників. Королеву ніколи не вважали приязною до простого люду, та й пан Варис-Павук має свою частку народної любові… але найбільше люди винуватять вас. Ваша сестра та євнух були тут ще за кращих часів, за короля Роберта, але ж вас не було. Подейкують, що ви наповнили місто свавільними сердюками та брудними дикунами — харцизами, які беруть все, що хочуть, і живуть тільки своїм законом. Кажуть, ви вислали Яноса Слинта геть, бо він виявився надто чесний та відвертий, як на ваш смак. Теревенять, що ви кинули мудрого та доброго Пицеля до ями, коли він насмілився піднести голос проти вас. Дехто навіть сміє казати, що ви прагнете забрати Залізний Престол собі.
— Еге ж, а ще я покруч, потворний та скалічений, цього теж не забуваймо. — Тиріон стиснув руку в кулака. — Досить, я почув усе, що хотів. Ми обоє маємо безліч справ. Ви вільні.
«Може, панотець і мав рацію, коли зневажав мене усі ці роки — якщо це все, на що я здатний» — подумав Тиріон, лишившись наодинці з собою. Він втупився у залишки вечері; живіт нуртувало від самого вигляду холодного жирного каплуна. З відразою він відсунув таріль геть, загукав до Пода і надіслав хлопця по Вариса та Брона. «Найвірніші радники в мене — лукавий євнух та сердюк-горлоріз. А пані моя — шльондра. Хто тоді, виходить, я сам?»
Коли припхався Брон, то відразу заявив, що йому надто темно, і завимагав запалити вогонь у комині. Доки з’явився Варис, вогонь вже палав.
— Де вас носило? — накинувся на нього Тиріон.
— Я влаштовував королівські справи, мій добрий пане.
— Які ще в того короля справи? — буркнув Тиріон. — Мій небіж не здатен сам всидіти на нужнику, не те що на Залізному Престолі.
Варис знизав плечима.
— Кожного підмайстра треба навчати його ремесла.