Чвара королів - Страница 169

169

На обличчі князя Рябина з’явився подив.

— Але зі стін нікого не кидали. Я б таке запам’ятав.

— Маестер Кресен сказав Станісу, що ми, напевне, скоро муситимемо їсти наших мертвих, і нема чого викидати добре м’ясо на вітер.

Ренлі відкинув назад волосся. Брієнна перехопила його оксамитовою стрічкою і натягнула на вуха королю підбиту шапчину, що пом’якшувала вагу шолома.

— Утім, завдяки Цибульному Лицареві нам не довелося харчуватися трупами. Проте ми підійшли до тієї грані вельми близько, а надто пан Гавен, який помер у цюпі.

— Ваша милосте. — Кетлін терпляче чекала, але час спливав. — Ви обіцяли мене вислухати.

Ренлі кивнув.

— Ставайте на чолі ваших полків, панове князі… а, ще одне. Якщо на боці мого брата б’ється Барістан Селмі, я хочу, щоб його не чіпали.

— Про пана Барістана нічого не чутно, відколи Джофрі його вигнав, — заперечив князь Рябин.

— Я знаю того старого. Він конче мусить охороняти якогось короля, бо інакше яка йому з життя радість? Але до мене він не прийшов. Пані Кетлін каже, що у Водоплині при Роббові Старку його теж немає. Де ж йому бути, як не в Станіса?

— Воля ваша, володарю. Йому не завдадуть шкоди.

Князі низько вклонилися та вийшли з шатра.

— Кажіть, що маєте, пані Старк, — мовив Ренлі.

Брієнна вдягла на його широкі плечі королівське корзно — важке, златотканої парчі, з вінчаним оленем Баратеонів, викладеним лусочками чорного бурштину.

— Ланістери намагалися вбити мого сина Брана. Тисячу разів я питала себе, чому. А відповідь отримала від вашого брата. Того дня, коли мій син упав, відбувалися лови. Роберт з Недом та більшість панства пішли на вепра, проте Хайме Ланістер лишився у Зимосічі разом з королевою.

Ренлі швидко схопив, що вона хоче сказати.

— Гадаєте, хлопчик застукав їх за чиненням кровозмісу?

— Молю вас, пане мій, дозвольте мені піти до вашого брата Станіса і розповісти про свої підозри.

— Навіщо?

— Робб зречеться корони, якщо ви з братом вчините так само, — мовила вона, сподіваючись, що не помиляється. Вона примусить сина, якщо доведеться, і Робб послухає її, хай навіть його панство упреться рогом. — Ви утрьох скличете Велику Раду, якої Семицарство не бачило вже століття. Ми пошлемо до Зимосічі по Брана, який розповість про те, що бачив, і всі дізнаються, що справжніми узурпаторами є Ланістери. І тоді хай збори князів усього Семицарства вирішують, кому далі правити на державі.

Ренлі засміявся.

— Скажіть-но мені, ласкава пані, чи обирають лютововки ватажка зграї більшістю голосів?

Брієнна принесла рукавиці короля та його глухий шолом з золотими рогами, що додавали йому до зросту ще десять вершків.

— Годі балачок. Час упевнитися, хто тут сильніший.

Ренлі натягнув на лівицю зчленовану зелено-золоту рукавицю, а Брієнна стала на коліно, щоб застібнути важкого паса з мечем та кинджалом.

— Благаю вас ім’ям Матері Небесної… — почала була Кетлін, коли двері до шатра прочинилися раптовим поривом вітру.

Їй здалося, що вона бачить якийсь рух, та коли повернула голову, то помітила лише тінь короля, що ворушилася на шовкових стінах. Кетлін почула, як Ренлі проказує якийсь жарт. Його тінь рушила з місця, здіймаючи меча, чорного на зеленому. Свічки затремтіли, деякі згасли, у повітрі повіяло чимось чужим, чимось моторошним. А тоді вона побачила, що меч Ренлі не залишав його піхв. Але тіньовий меч на стіні…

— Холодно, — мовив Ренлі тихим здивованим голосом.

По одному ударі серця його сталевий ринграф розчахнувся навпіл, наче сирна скоринка, під тінню неіснуючого меча. Ренлі встиг ще писнути придушено, перш ніж йому горлом ринула кров.

— Ваша ми… ні-і-і! — заверещала Брієнна Блакитна, побачивши моторошний потік. Голосом вона нагадувала малесеньку злякану дівчинку. Король спіткнувся і впав їй у обійми. Грудьми його обладунку стікав темно-червоний водоспад, у якому потопали зелень та золото. Згасло ще кілька свічок. Ренлі намагався щось сказати, але захлинувся власною кров’ю. Ноги під ним зломилися, і тільки сила Брієнни втримала його від падіння. Брієнна відкинула назад голову і заголосила з розпачу без слів.

Тінь… Тут сталося щось темне і лихе — Кетлін знала це напевне. Щось таке, чого вона геть не розуміла. Адже Ренлі не кидав тієї тіні. У двері увійшла сама смерть і загасила його життя так само легко, як вітер гасить свічки.

Через мить — яка здалася Кетлін довшою за половину ночі — до шатра увірвалися Робар Ройс та Емон Кий. Позаду них купчилося кілька стражників зі смолоскипами. Побачивши Ренлі у обіймах Брієнни, залитої кров’ю короля, пан Робар заволав з жаху.

— Підла вбивця! — скрикнув пан Емон, блискучо-жовтий у своїй криці з соняхами. — Геть від нього, ница істота!

— Ласка божа… Брієнно, чому?! — запитав пан Робар приголомшено.

Брієнна здійняла очі з-над тіла короля. Веселкове корзно на її плечах стало всуціль червоним там, де просякло кров’ю Ренлі.

— Я… я…

— Тобі не жити. — Пан Емон схопив з купи зброї при вході бойову сокиру на довгому держаку. — За життя короля ти заплатиш власним!

— Ні! — заверещала Кетлін Старк, нарешті віднайшовши голос, але запізно: обох лицарів охопила шалена жага крові, й вони ринули уперед з кличами, в яких потонули її не надто гучні слова.

Брієнна кинулася назустріч так хутко, що Кетлін і очам не повірила. Її власний меч не трапився під руку, тож вона смикнула з піхв Ренліного і здійняла його саме вчасно, щоб відбити сокиру Емона, яка стрімко падала згори. Криця стрілася з крицею, леза брязнули, викресали біло-блакитну іскру. Брієнна скочила на ноги, грубо відкинувши убік тіло мертвого короля. Пан Емон запнувся на ньому, намагаючись наблизитися, а Брієнна хутко перерубала мечем дерев’яне руків’я сокири; лезо полетіло геть, обертаючись. Інший вояк пхнув її смолоскипом у спину, але веселкове корзно надто просякло кров’ю, щоб легко спалахнути. Брієнна крутнулася, свиснув меч, смолоскип відлетів разом з долонею, що його тримала. Язички полум’я поповзли килимом. Скалічений вояк заволав з болю. Пан Емон кинув сокиру і заходився похапцем намацувати меча. Другий стражник витягся у випаді, Брієнна відбила, мечі задзвеніли один на одному. Коли Емон Кий знову став до бою, Брієнна змушена була відступити, хоча якимось дивом утримала на відстані обох нападників і не дала себе зачепити. Тіло Ренлі, що лишилося на землі, безсило перекотилося на один бік і широко роззявило розріз у горлянці. Кров витікала з нього, схожого на другий рот, млявими повільними поштовхами.

169