Чвара королів - Страница 168

168

Кетлін досить роздивилася Роберта Баратеона у Зимосічі, щоб зрозуміти: король не надто прихильний до Джофрі. Якби малий справді походив від Хайме, Роберт прирік би його на смерть разом з матір’ю, і навряд чи хтось сказав би поперек хоч слово. Байстрюки народжувалися в багатьох людей, але кровозміс вважався жахливим збоченим гріхом перед старими богами і новими. Дітей від цього гріха кликали покручами рівно у септі та у божегаї. Хіба що драконові королі законно одружували поміж себе братів з сестрами. Але ж вони походили від крові старої Валірії, де такі речі робилися споконвіку. До того ж Таргарієни так само, як їхні дракони, не визнавали над собою суду ані божого, ані людського.

Ось про що, напевне, дізнався Нед, а до нього — Джон Арин. Не диво, що королева зжила зі світу їх обох. «А хіба не зробила б я для своєї рідної крові те саме?» Кетлін зчепила руки, відчуваючи напругу в зарубцьованих пальцях, де ніж убивці прорізав плоть до кісток, поки вона силувалася врятувати сина.

— Бран теж знає, — прошепотіла вона, схиляючи голову. «Божечки праві! Напевне, він щось бачив або чув — ось чому його намагалися вбити просто у ліжку.»

Розгублена і стомлена, Кетлін Старк стала шукати втіхи в інших богів. Вона стала на коліна перед Ковалем, який умів лагодити поламане, і попрохала його берегти її любого Брана. Потім схилилася перед Дівою, молячи її дарувати відваги Ар’ї та Сансі, оборонити їх юну невинність. Перед Батьком вона молилася про правий суд — про мужність шукати його, про мудрість прийняти його, коли він здійсниться. Воїна вона просила про силу для Робба, про захист для нього у майбутніх битвах. Останньою вона звернулася до Стариці, подоби якої часто робили з лампадкою в руці.

— Направ мене на вірний шлях, мудра господине, — молилася вона. — Покажи, куди я мушу йти, не дай спіткнутися у темряві, що лежить попереду.

Нарешті позаду залунали кроки, коло дверей почувся голос.

— Ласкава пані, — тихо покликав пан Робар, — даруйте мені, але час майже вийшов. Мусимо повернутися до світанку.

Кетлін важко зіп’ялася на ноги. Коліна її скніли; чого б вона не віддала, щоб тієї ж миті впасти на перину та подушку.

— Дякую, добрий лицарю. Я готова їхати.

Вони їхали мовчки через рідколісся; дерева тут хилилися, наче п’яні, геть від моря. До табору Ренлі їх привело неспокійне іржання коней та брязкіт сталі. У темряві стояли, озброєні до бою, довгі ряди людей на конях — такі чорні, наче Вишній Коваль забив саму чорну ніч молотом у крицю. Вона бачила прапори одесну від себе, ошую від себе, а попереду — прапори за прапорами. Але у досвітньому мороці не розрізняла ані кольорів, ані знаків. «Сіре військо» — подумала Кетлін. — «Сірі люди на сірих конях під сірими корогвами.» Сидячи на конях, чекаючи наказу, сутінкові лицарі Ренлі підняли списи догори, і Кетлін їхала мовби крізь ліс високих голих дерев, позбавлених листя і життя. Де допіру стояв Штормолам, там тепер виднілася сама лише глибша темрява — стіна чорноти, крізь яку не сягало світло зірок. Але на полі, де розташувався табір князя Станіса, блимали рухливі цятки смолоскипів.

Від свічок усередині шовк Ренліного шатра мерехтів та виблискував, перетворюючи величезний намет на чарівний замок з живого смарагдового світла. Двоє з Веселкової Гвардії стояли на чатах коло входу до королівського помешкання. Зелене світло кинуло чудернацький відблиск на фіалкові оздоби вапенроку пана Пармена, надало дещо хворобливого відтінку соняхам, що вкривали кожен вершок полив’яних жовтих лат пана Емона. З їхніх шоломів віяли довгі шовкові китиці, плечі огортали веселкові корзна.

Всередині шатра Кетлін побачила, як Брієнна узброює короля до битви, а князі Тарлі та Рябин обговорюють, як краще розташувати військо і як доладніше розпочати бій. В шатрі панувало приємне тепло, бо навколо в десятку маленьких залізних жарівниць жевріло розжарене вугілля.

— Я мушу дещо вам сказати, ваша милосте, — мовила Кетлін, вперше титулюючи його по-королівськи. Зараз вона ладна була сказати і зробити що завгодно, аби він дослухався.

— Зачекайте трохи, пані Кетлін, — відповів Ренлі. Брієнна саме припасовувала спину панцира до грудини на підбитому каптані короля. Його обладунок був темно-зелений, наче листя у літньому лісі — такий тьмяний, аж начебто всотував у себе світло свічок. Золоті вогники виблискували на карбі та застібках, наче віддалені вогнища у тому лісі, миготіли при кожному русі Ренлі. — Прошу вас, кажіть далі, князю Матісе.

— Ваша милосте, — мовив Матіс Рябин, скоса зиркнувши на Кетлін. — Як я казав, наші лави вже зібрані й вишикувані. Навіщо чекати світанку? Накажіть сурмити наступ.

— І дозволити людям патякати, наче я переміг зрадою, напавши не по-лицарському? Адже для битви обрана година світанку.

— Обрана Станісом, — зазначив Рандил Тарлі. — Він хоче, щоб ми вдарили назустріч променям вранішнього сонця, і воно нас засліпило.

— Лише до першого зіткнення, — впевнено заперечив Ренлі. — Пан Лорас зламає їхній стрій, а далі почнеться безлад.

Брієнна затягла зелені шкіряні ремені та застібнула золоті застібки.

— Коли мій брат загине, вбережіть його тіло від наруги. Він — моя рідна кров. Я не дозволю вимахувати його головою на списі.

— А якщо він складе зброю? — запитав князь Тарлі.

— Складе зброю? — Князь Рябин засміявся. — Коли Мейс Тирел облягав Штормолам, Станіс їв щурів, але відчиняти ворота й не думав.

— Кому ж пам’ятати, як не мені. — Ренлі задер підборіддя, щоб Брієнна пристібнула ринграфа. — Наприкінці облоги пан Гавен Вильд спробував вибратися через потерну з трьома своїми лицарями, щоб здатися. Станіс їх упіймав і наказав викинути зі стін метавками. Досі бачу перед собою обличчя пана Гавена, коли його прив’язували до метавки. Він був наш майстер-мечник.

168