Чвара королів - Страница 167

167

— Може, краще Чорні Вуха? Беріть Челу, якщо вам міцніше спатиметься під захистом жінки.

— Благаю, мосьпане… дикуни мене страхають.

Він вишкірився.

— Мене так само. Але найкраще в них те, що вони страхають Джофрі та той виводок лукавих гадів і гавкотливих підчихвостів, який він величає Королегвардією. Якщо ви матимете при собі Челу або Тімета, ніхто не посміє вас навіть пальцем зачепити.

— Краще б я повернулася до власної постелі.

Вигадка спала їй на думку раптово, але здалася такою доречною, що вона її одразу і рубонула.

— У цій башті винищили людей мого батька. Їхні привиди з’являться мені у жахливому сні, а навколо я бачитиму саму лише їхню кров.

Тиріон Ланістер уважно вивчив її лице.

— Я й сам не позбавлений жахливих снів, панно Сансо. Може, ви знаєте собі краще, ніж я. Дозвольте принаймні супроводити вас до опочивальні.

Кетлін IV

Перш ніж вони знайшли те село, настала ніч. Кетлін стало цікаво, чи має село назву. Та навіть якщо й мало, мешканці забрали її з собою, коли втекли разом з усім своїм майном, аж до свічок у септі. Пан Вендел запалив смолоскипа і провів її крізь двері.

Сім стін всередині були потріскані та криві. «Бог один» — вчив її септон Осминд, коли вона була ще дівчинкою, — «але має сім ликів, так само як септ є однією будівлею з сімома стінами». Багаті септи у містах мали кам’яні подоби всієї Седмиці та вівтарі перед кожним ликом. В Зимосічі септон Чайл повісив на стіни різьблені личини. А тут Кетлін побачила лише грубі малюнки вугіллям. Пан Вендел устромив смолоскипа у держак поблизу дверей і вийшов назовні, щоб почекати разом з Робаром Ройсом.

Кетлін роздивилася лики уважніше. Батько, як завше, мав бороду. Мати посміхалася, випромінюючи любов та жагу оборонити своїх дітей. Коло лика Воїна був змальований меч, коло лика Коваля — молот. Діва була юна та вродлива, Стариця — зів’яла, зморшкувата, мудра.

Сьомий лик… Морок — ані чоловік, ані жінка, але щось від обох. Незмінний вигнанець, незмінний блукач з далеких країв. Не зовсім людина, але й більше, ніж людина. Ніхто не пізнав його, ніхто ніколи не пізнає. Лик його тут зобразили чорною довгастою плямою, тінню з зірками замість очей. Кетлін бентежив цей лик. Поруч з ним вона втіхи не знайде.

Вона стала навколішки перед Матір’ю.

— Господине моя і берегине, уздри з небес сю битву материними очима, бо кожен, хто в ній битиметься, є чийсь син і паріст. Вбережи їх, яко буде твоя ласка і змога. Вбережи і моїх синів, наглянь за Роббом, за Браном, за Ріконом. Якби ж я могла сеї години опинитися поряд з ними…

З Материного лівого ока донизу тяглася розколина. Від того здавалося, що вона плаче. Кетлін чула знадвору лункий бас пана Вендела, рідкі тихі відповіді пана Робара: лицарі розмовляли про майбутню битву. Окрім них, у ночі не було чутно геть нічого, ба навіть цвіркуна. Мовчали й боги. «Чи відповідали тобі колись твої старі боги, Неде?» — спитала вона подумки. — «Коли ти ставав на коліна перед серце-деревом, чи ти чув їхні відповіді?».

Миготливе світло смолоскипа танцювало на стінах, оживляло лики, міняло і викривляло їх. Подоби у великих міських септах мали ті обличчя, які їм дали різьбярі, але в тутешніх грубих вугільних малюнках кожен міг розгледіти те, що хотів. Лик Батька нагадав Кетлін про її власного батька, що лежав при смерті у Водоплині. Воїн був одночасно Ренлі та Станісом, Роббом та Робертом, Хайме Ланістером та Джоном Сніговієм. У тих чорних рисках вона видивилася навіть Ар’ю, хай на коротку мить. Але крізь двері дмухнув вітер, полум’я затанцювало, і схожість зникла, змилася тьмяним жовтим світлом.

Від диму очі в Кетлін защипало, і вона витерла їх тилом порізаних долонь. Глянувши знову на лик Матері, вона раптом побачила свою власну матір. Пані Мініса Таллі померла з пологів, намагаючись подарувати князеві Гостеру другого сина. Немовля померло разом з нею, і слідом за ними від батька пішла якась частка його власного життя. «Вона завжди була така тиха» — згадала Кетлін свою матір, її м’які ніжні руки, її теплу посмішку. — «Якби вона вижила, наші життя пішли б зовсім іншим шляхом.» Вона спитала себе, що пані Мініса подумала б про свою старшу дочку, яка зараз стоїть на колінах просто перед нею. «Я подолала стільки тисяч верст, а навіщо? Кому я прислужилася? Доньок я втратила, Робб не хоче мати мене коло себе, а Бран та Рікон, напевне, думають, що я холодна і зла мати. Я не була навіть поруч з Недом у годину його смерті…»

В голові їй запаморочилося, септ поплив навколо. Тіні гойдалися і кружляли, хитрі прудкі звірі бігли потрісканими білими стінами. Кетлін ще нічого не їла того дня. Може, й дарма. Собі вона казала, що не мала на те часу, та по правді, їжа втратила для неї смак у світі без Неда. «Коли йому стяли голову, то вбили і мене.»

Позаду смолоскип зашипів і плюнув. Раптом Кетлін здалося, що на стіні перед нею висить обличчя її сестри. Але очі… очі були суворіші, холодніші, ніж вона пам’ятала — не Лізини, а Серсеїни. «Адже Серсея — теж мати. Хай від кого вона нагуляла своїх дітей, але ж чула, як вони хвицяють ніжками всередині, народжувала серед болю та крові, живила з власних грудей. Та якщо вони справді від Хайме…»

— Чи молиться тобі Серсея, господине моя? — спитала Кетлін в Матері.

Зараз вона бачила на стіні різьблені риси ланістерівської королеви — холодні, погордливі, неймовірно прекрасні. Розколина нікуди не поділася — бо навіть Серсея може плакати по своїх дітях. «Кожен з Седмиці втілює в собі цілу Седмицю» — колись казав їй септон Осминд. — «Стариця має не менше краси, ніж Діва, а Мати може боронити своїх дітей від небезпеки лютіше за Воїна». Так, о так…

167