Чвара королів - Страница 170

170

Пан Робар відступив крок назад, непевний, що йому робити, а тоді потягся до руків’я меча.

— Робаре, ні, послухайте мене! — Кетлін схопила його за руку. — Ви дарма на неї думаєте. Це не вона. Допоможіть їй! Вірте мені — це зробив Станіс!

Ім’я саме вискочило в Кетлін з вуст, перш ніж вона встигла подумати — але тут-таки усвідомила, що каже чисту правду.

— Клянуся вам! Ви ж добре мене знаєте. Короля убив Станіс!

Молодий веселковий лицар витріщився на божевільну жінку блідими нажаханими очима.

— Станіс? Як?!

— Не знаю! Якимись чарами, чорною химороддю. Тут була тінь, жахлива тінь…

Власний голос чувся їй навіженим і схибленим, але слова самі собою текли потоком, поки ззаду брязкали клинки.

— Тінь з мечем, присягаюся, я її бачила. Хіба ви сліпі, чи що?! Дівчина ж його кохала! Допоможіть їй!

Вона зиркнула назад, побачила, як впав другий стражник, як його меч випав зі слабких пальців. Надворі галасували. Кетлін зрозуміла, що за мить сюди увірветься натовп розлючених вояків.

— Вона невинна, Робаре. Даю вам своє слово, клянуся могилою чоловіка і честю Старків!

Почувши клятву, пан Робар нарешті зважився.

— Я їх стримаю, — мовив він. — Ведіть її геть.

Він обернувся і вибіг надвір.

Вогонь досяг стінки шатра і почав видиратися нагору. Пан Емон у жовтій полив’яній лицарії жорстоко тіснив Брієнну, вбрану в саму лише вовну. Але він геть забув про Кетлін, доки йому в потилицю не загилила з брязкотом залізна жарівниця. Маючи на собі шолома, він не отримав фатальної рани, та все ж упав на коліна, приголомшений.

— Брієнно, зі мною! — наказала Кетлін, і дівчина баритися не стала.

Удар мечем розпанахав зелений шовк; вони удвох ступили у темряву і холодок ранку. З іншого боку шатра чулися гучні голоси.

— Сюди! — закликала Кетлін, — і поволі. Бігти не можна, бо нас спинять і допитають. Підемо повільно, наче нічого не сталося.

Брієнна запхала меча за паса і рушила поруч з Кетлін. В нічному повітрі пахкотіло дощем. Королівське шатро позаду палало вогнем, язики здіймалися високо у досвітній темряві. Ніхто не ворухнув ані пальцем, щоб їх спинити. Деякі вояки бігли мимо, волали «Горить! Пробі! Злії чари!». Інші стояли купками і перемовлялися тихими голосами. Кількоро молилися, один юний зброєносець стояв навколішки і схлипував, не криючись.

Поки звістка облітала табір, бойовий стрій Ренлі почав ламатися. Нічні вогнища вигоріли, на сході зайнявся світанок, велетенський обрис Штормоламу почав виникати з темряви, наче кам’яний сон. Пасма блідого туману бігли полем, тікаючи від сонця на крилах вітру. «Вранішні примари» — чула вона колись їх назву від Старої Мамки. — «То духи повертаються до своїх могил.» Тепер і Ренлі став одним з них. Його більше немає — як немає ані його брата Роберта, ані її любого Неда.

— Я вперше обійняла його, коли він помер, — тихо мовила Брієнна, поки вони крокували крізь дедалі безладніший табір. Здавалося, її голос ось зараз зламається. — Щойно він сміявся, і раптом усюди кров… ясна пані, я нічого не розумію. Ви бачили, як?…

— Я бачила тінь. Спершу гадала, що то тінь Ренлі, але вона належала його братові.

— Князеві Станісу?

— Я відчула його. Хтось скаже, що то була мара, омана, та все ж…

Брієнна цього не сказала. Натомість висока незугарна дівчина вигукнула:

— Я вб’ю його! Вб’ю власним мечем мого пана і володаря, присягаюся! Даю обітницю, святу й непорушну!

Гал Молен та решта почту чекали з кіньми у поводі. Пан Вендел Мандерлі аж на піну сходив, так прагнув дізнатися, що сталося.

— Пані моя, табір геть оскаженів! — гукнув він, щойно їх побачив. — Князь Ренлі — він?…

Раптом пан Вендел запнувся і вирячив очі на Брієнну, мало не всю вкриту кров’ю.

— Мертвий. Та не від наших рук.

— А битва… — почав був Гал Молен.

— Битви не буде.

Кетлін сіла у сідло. Супровід почав шикуватися навколо неї. Зліва став пан Вендел, справа — пан Первин Фрей.

— Брієнно, ми привели коней вдвічі більше, ніж маємо людей. Беріть собі одного, і їдьмо з нами.

— Я маю свого коня, ласкава пані. А ще обладунок…

— Лишіть їх тут. Мусимо від’їхати якнайдалі, перш ніж їм спаде на думку нас шукати. Ми обидві були поруч з королем у мить його загибелі. Нам цього не забудуть.

Без жодного слова Брієнна обернулася і зробила, як сказали.

— Рушаймо! — наказала Кетлін супроводові, коли всі сіли у сідла. — Коли хто спробує нас зупинити, рубайте на місці.

Довгі пальці світанку простяглися віялом через поля. У світ поверталися кольори. Там, де на сірих конях сиділи сірі люди, озброєні сірими ратищами, тепер сяяли холодним сріблом вістря десяти тисяч списів, а на безлічі прапорів, що плескали за вітром, Кетлін бачила відблиски червоного, рожевого, жовтогарячого, темну блакить та глибокий порфір, сяйво жовтого золота. Вся сила Штормоламу і Вирію — та сила, яка годину тому належала Ренлі. «Вони всі тепер — Станісові» — зрозуміла вона, — «хай самі ще не знають. Куди ж їм подітися, як не до останнього Баратеона? Одним лихим та підлим ударом Станіс забрав собі ціле військо.»

«Я — законний король» — оголосив він, стиснувши щелепи, наче сталеві лещата, — «а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.»

Її спиною пробіг мороз.

Джон IV

Пагорб витикався над щільним плетивом лісу — чужий йому, самотній, відкритий усім вітрам, видний кожному оку за багато верст. Розвідники казали, що серед дичаків він зветься Кулаком Першолюдей. «А й справді, схожий на кулак» — подумав Джон Сніговій. Кулак, що одним ударом кам’яних кісточок пробив землю та ліс і виткнувся нагору, голий і брунатний.

170