Чвара королів - Страница 156

156

Але північан ніхто не викуповував. Один товстий панок часто заглядав на кухню, казав їй Мантулик: усе шукав, чого б попоїсти. Вуса він мав такі кущаві, що геть вкривали йому рота; кирею скріплювала застібка у подобі тризуба зі срібла та сафірів. Цей належав самому князеві Тайвину. А от суворий бородатий молодик у чорному корзні з білими сонцями, що полюбляв міряти стіни кроками на самоті, дістався якомусь заплотному лицареві — той сподівався з нього неабияк забагатіти. Санса напевне б знала, хто це такий, а заразом упізнала б і товстуна. Та Ар’я не надто цікавилася титулами і гербами. Коли септа Мордана заводила звичної пісні про історію того чи іншого дому, Ар’я або поринала у дрімотні мрії, або ніяк не могла дочекатися кінця уроку.

Втім, князя Кервина вона таки згадала. Його маєтності лежали неподалік від Зимосічі, й він з сином Клеєм нерідко наїжджав до них у гості. Та доля не зглянулася на Ар’ю. Саме Кервина ніколи не бачили у замку: він лежав у баштовій опочивальні, видужуючи від поранення. Багато днів Ар’я намагалася щось придумати, щоб пробратися до нього повз варту — адже якби він її впізнав, то лицарська честь і значковий обов’язок спонукали б його допомогти. Князь напевне мав золото, як усі вельможні пани; може б він навіть заплатив сердюкам князя Тайвина за те, щоб вони доправили її до Водоплину. Батько завжди казав, що сердюки зрадять кого завгодно, аби їм досить заплатили.

Одного ранку вона побачила трьох жінок у сірих рясах з каптурами. Сестри-мовчальниці саме перекладали на воза мертве тіло. Мерця зашили у корзно з кращого шовку, прикрашеного знаком з бойовою сокирою. Коли Ар’я спитала, хто він, один з вартових відповів, що то помер князь Кервин. З відчаю Ар’ю аж занудило. «Та все одно б він мені не допоміг» — втішала вона себе, поки сестри виводили воза з брами. — «Дурна ти миша. Він навіть собі самому не зміг дати ради.»

Після того лишалося тільки терти підлогу, бігати з дорученнями та слухати коло дверей. Казали, що князь Тайвин скоро вирушить на Водоплин, а може, на південь до Вирію — адже такого б ніхто не чекав. Та ні, він мусить захищати Король-Берег, адже Станіс страшніший за всіх бунтівників. Він вже надіслав Грегора Клегана та Варго Хапа, щоб ті знищили Руза Болтона і прибрали кинджал з ланістерівської спини. Ні, він вислав круків до Соколиного Гнізда, бо хоче одружитися з Лізою Арин і забрати собі Долину. А ще він купив сто пудів срібла, щоб скувати чарівних мечів і повбивати старківських варгів-перевертнів. А до того ж князь пише пані Старк, пропонуючи їй мир, і скоро Крулеріза звільнять.

Дійсно, круки шугали туди-сюди щодня, але сам князь Тайвин сидів трохи не весь час за зачиненими дверима і радився. Ар’ї траплялося побіжно бачити його, але й то здалеку: одного разу він ходив мурами разом з трьома маестрами та бранцем-товстуном з рясними вусами, ще якось виїжджав зі своїм панством до таборів, та найчастіше стояв під аркою накривної галереї й дивився, як вояки вправляються зі зброєю у дворищі унизу. Обидві руки він тримав міцно переплетеними на золотій маківці меча-півторака в себе при боці. Люди казали, що князь Тайвин понад усе в світі любить золото; один зброєносець жартував, що він і сере золотом. Голова дому Ланістер, як на старого, виглядав ще нівроку дужим, мав цупкі золоті баки та лису голову. Обличчя його виказувало щось таке, що нагадало Ар’ї батька, хоча подібності між ними не було найменшої. «Мабуть, то обличчя князя, та й усе» — сказала вона собі, пригадавши, як паніматка наказала панові батьку вдягти обличчя князя, піти і хутко владнати якусь справу. Пан батько тоді весело посміявся з тих слів. Але годі було уявити, щоб князь Тайвин міг бодай з чогось сміятися.

Одного дня по обіді, чекаючи своєї черги витягти цебро води з колодязя, вона почула скрегіт завіс на східних воротях. Під ґрати кроком в’їхав загін кінноти. Побачивши мантикору, що повзла щитом очільника загону, Ар’я відчула гострий напад ненависті.

У світлі дня пан Аморі Лорх виглядав не так моторошно, як при смолоскипах, та свинячі очиці мав ті самі, які вона пам’ятала. Одна з жінок сказала, що його загін об’їхав усе озеро, женучись за Беріком Дондаріоном та ріжучи бунтівників.

«Ми не були бунтівниками» — подумала собі Ар’я. — «Ми були Нічною Вартою, а Нічна Варта не лізе у чвари королівств.»

Пан Аморі мав менше людей, ніж вона пам’ятала, і серед них багато поранених. «От якби в них рани загнилися. Щоб геть усі повиздихали.»

А тоді вона побачила трійцю наприкінці валки.

Рорж вдяг на себе чорний шоломець з широкою залізною носовою стрілкою, за якою важче було розгледіти, що він не має носа. Набундючений Гризло їхав поруч на лицарському огирі, що трохи не падав під його жирною тушею. Напівзцілені опіки вкривали його тіло і робили ще бридкішим.

Але Якен Ха-Гар не покинув звичку всміхатися. Вбрання він досі мав подерте та засмальцьоване, хоча якось спромігся вимити та розчесати волосся. Воно тепер стікало йому на плечі сяючим біло-рудим водоспадом, і Ар’я чула, як дівчата хихотять від захвату.

«Хай би їх забрав вогонь. А Гендрі ж казав їх лишити. Якби ж я послухала.» Якби Ар’я не кинула їм сокиру, всі троє давно загинули б. На якусь мить її охопив страх, та вони минули її, навіть не помітивши, хіба що Якен Ха-Гар кинув побіжний погляд в її бік, ледве ковзнувши очима. «Він мене не впізнав» — подумала вона. — «Адже Арік був хвацький хлопчина з мечем, а я — мала сіра миша з цебром.»

Решту дня вона шкрябала сходи у Плакучій Башті. До вечора руки її стерлися і кривавили, а плечі аж тремтіли від утоми, коли вона тягла цебро назад до підвалу. Надто стомлена навіть для вечері, вона виблагала собі дозвіл Виса і полізла на солом’яник спати.

156