Чвара королів - Страница 155

155

— Князь Тайвин наказав йому спалити листа і ніколи не повторювати ту гидоту, — шепотіла дівчина.

Ар’я знала, що брати короля Роберта, Станіс та Ренлі, стали до бою.

— Тепер вони обидва теж королі, — казав Вис. — Королі на державі юрмляться, наче щури в замковому льосі.

Навіть ланістерівці закладалися між собою, скільки Джофрі ще просидить на Залізному Престолі.

— Війська малий не має, самих лише золотокирейників, а правлять над ним євнух, карлик та баба, — чула Ар’я бурмотіння якогось панича напідпитку. — Вони йому навоюють, як дійде до бійки!

У замку ніколи не припинялися балачки про Беріка Дондаріона. Товстий лучник якось сказав, що Дондаріона вбили Кровоблазні, та інші лише насміялися з нього.

— Лорх його вже вбивав при Піноспадах, а Гора — той навіть двічі. Осьо срібний олень; ставлю його, що Дондаріон і досі десь живий гуляє.

Ар’я ще два тижні не знала, хто такі ті Кровоблазні, доки не побачила, як до Гаренголу в’їжджає найхимерніша кінна спира з усіх, що доти прибували до замку. Їхня корогва несла на собі чорного цапа зі скривавленими рогами, а під корогвою їхали мідношкірі здоровані з дзвіночками у косах; легкі копійники на смугастих чорно-білих конях; лучники з напудрованими щоками; опецькуваті волохані зі щитами, зробленими з кошлатих шкур; темношкірі дикуни у накидках з пір’я; тонконогий блазень у зеленому з рожевим пістрявому вбранні; панцерники з дивовижними розгалуженими бородами, пофарбованими зеленим, ліловим та срібним; списники з плетінням кольорових рубців на щоках; тендітний чолов’яга у шатах септона; схожий на лагідного татка добродій у маестерській сірій рясі; хворобливий на вид чахлик, чий шкіряний кобеняк був облямований довгим білявим волоссям.

На чолі загону їхав чоловік худий, мов тріска, і дуже високий. Він мав довгасте висохле обличчя, що здавалося ще довшим з-за схожої на шворку чорної борідки — вона звисала з гострого підборіддя мало не до пупа. Шолом при його сідлі був чорної криці, зроблений у подобі цап’ячої голови. На шиї вершник мав намисто з монет різної величини, обрисів та металів, а кінь під ним був тієї самої чудернацької чорно-білої породи.

— До отих ти краще не потикайся, Куно, — мовив Вис, коли побачив, як вона дивиться на чоловіка з цап’ячим шоломом. З Висом саме сиділи двоє його звичних почарківців — стражники на службі князя Листоброда.

— Хто це такі? — спитала вона.

Один з вояків зареготав.

— Їх, мала, називають «Відступники». А ще «Цап’ячі копита». Насправді ж то Кровоблазні князя Тайвина.

— Ото ще курячі мізки. Як її з-за тебе оббілують, то сам будеш мені сходи відтирати, — буркнув Вис. — То найманці, Куно. Себе кличуть «Хвацькими компанійцями», а інакше їх називати не можна — якщо почують, то зроблять дуже боляче. З цап’ячим шоломом — то їхній полковник, його вельможність Варго Хап.

— Та він у сраці дірка, а не вельможний пан, — вишкірився другий вояк. — Я чув, як пан Аморі казав. Звичайнісінький собі охочекомонний зарізяка, тільки що носа до неба задирає. А коли говорить, то так слину жує, що жодного слова не добереш.

— Так-то воно так, — мовив Вис, — але дівчисько хай гарненько зве його «вельможним паном», якщо не хоче втратити шматок власного м’яса.

Ар’я знову зиркнула на Варго Хапа. Скільки ж різноманітних чудовиськ назбирав собі на службу князь Тайвин?

«Хвацькі компанійці» зайняли помешкання у Вдовиній Башті, отож Ар’я не мусила їм услуговувати і дуже з цього раділа. Того самого вечора, коли вони приїхали, розпочалася чвара між компанійцями та кимось із ланістерівців. Зброєносця пана Гариса Звихта зарізали до смерті, а двоє з Кровоблазнів виявилися пораненими. Наступного ранку князь Тайвин повісив обох на брамі, а заразом і одного лучника князя Лидена. Вис казав, що саме той лучник і почав сварку, бо дражнив компанійців Беріком Дондаріоном. Коли шибеники скінчили смикатися, Варго Хап та пан Гарис обійнялися, поцілувалися і присягнулися у вічній любові на очах князя Тайвина. Ар’я мовчки веселилася з того, як Варго Хап фафрав, шепеляв і бризкав слиною, коли говорив, та мала досить розуму, щоб не сміятися вголос.

Кровоблазні не засиділися у Гаренголі надто довго. Перш ніж вони знову поїхали, Ар’я почула, як один каже, що військо північан під проводом Руза Болтона стало на рубіновому броді через Тризуб.

— Якщо він перейде брід, то князь Тайвин знову поб’є його впень, як на Зеленозубі, — сказав якийсь ланістерівський лучник, але приятелі затюкали небораку.

— Болтон не рушить з місця, доки Молодий Вовк не підійде з Водоплину! А з ним — північні дикуни та їхні вовки.

Ар’я не знала, що її брат так близько. Водоплин стояв звідти значно ближче за Зимосіч, хоча вона й не знала, в який бік від Гаренголу треба йти. «Але ж я могла б дізнатися. Напевне б змогла. Аби ж тільки вибратися звідси.» Уявивши, що вона колись зможе знову побачити обличчя Робба, Ар’я вкусила губу, щоб не зарюмсати. «А ще хочу побачити Джона, і Брана, і Рікона, і мамцю. Навіть Сансу… Я її поцілую і благатиму пробачити, як справжня шляхетна панна. Їй таке сподобається.»

З балачок у дворищі вона дізналася, що у верхніх покоях Жах-Башти мешкають три з половиною десятки бранців, захоплених у якійсь битві на Зеленозубі. Більшості дозволили вільно пересуватися замком у обмін на лицарську обітницю не тікати.

«Вони дали слово, що не тікатимуть самі» — мовила до себе Ар’я, — «але ж не обіцяли, що не допомагатимуть втекти мені.»

Бранці їли за окремим столом у Палаті Ста Коминів; їх часто бачили у дворі тут і там. Четверо братів, які були серед них, разом щодня вправлялися у вояцькій науці — билися палицями та дерев’яними щитами у Дворі Каменеплину. Троє з них були Фреї на Переїзді, а четвертий — їхній брат-байстрюк. Та вони сиділи в полоні недовго — одного ранку ще двоє їхніх братів приїхали зі скринею золота під прапором миру і викупили родичів у лицарів, які їх полонили. Усі шестеро Фреїв поїхали геть разом.

155