Чвара королів - Страница 157

157

— Вис, — позіхнула вона. — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Вона була подумала, чи не додати до молитви ще три імені, але так стомилася, що відклала рішення на ранок.

Ар’я саме бачила уві сні вовків, що бігли шалено крізь ліс, коли їй на рота лягла рука, схожа на теплий гладкий камінь — міцна, тверда, непіддатна. Вона негайно прокинулася, почала вивертатися та борюкатися.

— Дівчинка нічого ньє каже, — прошепотів голос їй за вухом. — Дівчинка стулить губи, ніхто ньє чує, і друзі можуть балякати таємно. Так?

Ар’я спромоглася ледве-ледве кивнути головою. Серце її гупало, наче тулумбас.

Якен Ха-Гар прибрав руку. В підвалі панував щільний морок, і обличчя його вона не бачила навіть за кілька вершків. Але чула запах. Його шкіра відгонила чистотою та милом, волосся він чимось напахтив.

— Хлопчик став дівчинка, — пробурмотів він.

— Я завжди була дівчинкою. Думала, ви мене не бачили.

— Чоловік бачить і знає.

Раптом вона згадала, що ненавидить і його.

— Ви мене злякали. Тепер ви один з них. Шкода, що я не дала вам згоріти. Чого вам тут треба? Ідіть геть, бо покличу Виса.

— Чоловік плятить свої борги. Чоловік винен три.

— Три?

— Червоний Бог бере те, що йому нальєжить, і тільки смертю можна плятити за життя. Ця дівчинка забралья трьох, які належали йому. Ця дівчинка мусить натомість віддати трьох. Розкажи імена, і чоловік зробить решту.

«Він хоче мені допомогти» — раптом усвідомила Ар’я, і на неї накотила запаморочлива хвиля надії.

— Відведіть мене до Водоплину, це недалеко, якщо вкрасти коней, то можна…

Він поклав пальця їй на вуста.

— Три життя ти матимеш від мене. Ньє більше, ньє менше. Три, й по тому. Хай дівчинка гарненько подумає.

Він легенько поцілував їй волосся.

— Та ньє надто довго.

Доки Ар’я запалила свічку, від нього лишився ледь чутний запашний слід ванберцю та гвоздики у повітрі. Жінка у наступній заглибині завовтузилася на солом’янику та забурчала на світло, тому Ар’я швидко дмухнула на вогник. Заплющивши очі, вона побачила перед собою обличчя: Джофрі з його матір’ю, Ілина Пейна, Мерина Транта, Сандора Клегана… та всі вони були у Король-Березі за сотні верст звідти. Пан Грегор затримався лише на кілька ночей, а тоді знову рушив на заготівлю, забравши з собою Рафа, Кізвика та Лоскотуна. Щоправда, лишився ще пан Аморі Лорх, якого вона ненавиділа майже так само. Чи ні? Вона й сама не знала. Окрім того, завжди лишався Вис.

Про нього вона згадала наступного ранку, коли позіхнула, бо недоспала вночі.

— Куно, — замуркотів Вис, — ще раз побачу, як ти роззявляєш пащеку, видеру тобі язика і згодую своїй суці.

Він скрутив їй вухо пальцями, щоб краще розчула, і наказав вертатися до сходів: до вечора треба було вичистити їх усі аж до третього поверху.

Працюючи, Ар’я думала про людей, яким бажала смерті. Вона уявляла собі їхні обличчя на сходах і шкрябала завзятіше, аби їх стерти. Старки воювали з Ланістерами, а вона ж зі Старків, тому мусить вбити стільки ланістерівських людей, скільки зможе — так-бо роблять на війні. Але їй здавалося, що в такій справі не слід покладатися на Якена. «Я мушу вбити їх сама.» Коли батько засуджував когось на смерть, то страчував його сам, власним обіручним мечем на ймення Лід. Колись вона чула, як батько казав Роббові та Джонові: «Якщо хочеш забрати в людини життя, то мусиш подивитися їй в очі й почути її останні слова».

Наступного дня вона уникала Якена Ха-Гара. І наступного теж, ба воно було й неважко: адже вона така мала, а Гаренгол такий величезний, з безліччю схованок для крихітної мишки.

А тоді повернувся пан Грегор — раніше, ніж його чекали, і цього разу пригнав череду кіз замість череди бранців. Ар’я почула, що він втратив чотирьох людей, бо вночі напав князь Берік. Але всі, кого вона ненавиділа, повернулися неушкоджені й оселилися на другому поверсі Плакучої Башти. Вис потурбувався, щоб вони мали вдосталь питва.

— Отой набрід завжди п’є, як не в себе, — бурчав він. — Ану піди і спитай, Куно, чи в них увесь одяг цілий. Як кому треба щось зашити чи залатати, то скажу бабам, вони зроблять.

Ар’я побігла нагору добре відтертими власноруч сходами. Коли вона увійшла, ніхто її не помітив. Кізвик саме сидів коло вогню з рогом пива і розповідав одну зі своїх смішних побрехеньок. Ар’я не насмілилася перебити, бо не хотіла розбитої губи.

— То було після турніру Правиці, як війна ще й не починалася, — розповідав Кізвик. — Ми собі їхали на захід — семеро нас і пан Грегор. Раф оце зі мною був, і ще молодий Йос Тихоліс, що при мосьпанові служив на полі зброєносцем. Допхалися ми, теє, до якоїсь річки-поганючки, а вона з-за дощів розлилася, нема де перейти. А неподалік шинок стоїть, то ми туди — посидіти, перепочити, теє-сеє. Пан наш ловить шинкаря і каже: наливай роги, аж доки вода не спаде. І показує йому срібняка. Бачили б ви, як він свої баньки свинячі на срібло вирячив! Отож він нам носить пиво, а з ним заразом і його дочка. А пиво слабеньке, паскудне — такі собі бурі сцянки. Ніц не звеселяє — ані мене, ані пана Грегора. А шинкар все своєї співає: який він раденький, що ми заїхали, бо з-за дощів, мовляв, ніхто до шинку не потикається. Ґелґоче, ніяк рота не стулить. А пан Грегор — він сидить собі тихо, все думу думає про підлу витівку отієї Квіточки-в-сраці-дірочки. І губи отак підібгав, міцно-міцно. Ми собі з хлопцями знаємо, що йому під руку краще не казати, коли він такий, а шинкар все плеще язиком і питається, як мосьпан виступив на чесному полі. Пан Грегор тільки отак зиркнув, та й годі.

157