Чвара королів - Страница 104

104

Вона першою пролізла крізь шипшину і почекала з іншого боку, низько зігнувшись. Мантулик виник з кущів блідий та задиханий, зі скривавленим обличчям та руками у довгих подряпинах. Він намагався щось сказати, але Ар’я притиснула йому пальця до вуст. Вони поповзли на карачках уздовж шибениці, під мерцями, що погойдувалися собі. Мантулик не дивився вгору і не видав ані звуку.

Аж раптом йому просто на спину сів гайворон, і малий видав придушений скрик.

— Хто там? — зненацька загув голос із темряви.

Мантулик прожогом зіп’явся на ноги.

— Я здаюся! — заволав він, відкидаючи убік тесака. Навколо з невдоволеним вереском злетіли з трупів, ляпаючи крилами, кілька десятків гайворонів. Ар’я вхопила його за ногу та спробувала стягти на землю, але він викрутився і побіг уперед, вимахуючи руками. — Здаюся, здаюся!

Ар’я скочила на ноги і витягла Голку, але стражники вже оточили її. Ар’я полоснула першого-ліпшого, який трапився найближче, та він відвів удар рукою в кольчузі, хтось інший збив її на землю, а третій викрутив меча з руки. Спробувавши кусатися, вона відчула під зубами холодну й брудну кольчужну сітку.

— Ти ба, яке люте створіння! — зареготав чолов’яга. А тоді ударом закольчуженого кулака трохи не відірвав їй голову.

Поки Ар’я лежала, затьмарена болем, над нею про щось балакали, та вона слів не розбирала. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, земля під нею захиталася. Голку в неї забрали; від ганьби їй боліло гірше, ніж від удару — а поцілили ним таки добряче. Це ж Джон подарував їй того меча. А Сиріо вчив, як ним битися.

Нарешті хтось ухопив її за груди шкірянки і підсмикнув на коліна. Мантулик теж стояв навколішки перед найвищим чоловіком, якого Ар’я бачила за життя — якимось чудовиськом з оповідок Старої Мамки. Вона не бачила, звідки велетень з’явився. На його вицвілому жовтому вапенроку бігли троє чорних собак, а кутасте лице скидалося на вирізьблене з каменю. Раптом Ар’я згадала, де вже бачила тих собак. Адже надвечір турніру в Король-Березі усі лицарі вивісили власні щити коло своїх шатрів.

— Отой знак належить братові Хорта, — повідомила Санса, коли вони минали чорних псів на жовтому полі. — Він іще більший за Ходора, ось побачиш. Його кличуть Гора-на-Коні.

Ар’я звісила голову на груди, не дуже добре розуміючи, що навколо відбувається. Мантулик продовжував палко здаватися. Гора на це відповів:

— Ви приведете нас до решти. — І пішов геть.

Наступної миті вона вже сунула, запинаючись, мимо мерців на шибениці, а тим часом Мантулик запевняв своїх полонителів, що пектиме їм пироги, млинці та всілякі мантули, якщо його не чіпатимуть. З ними пішло четверо; один мав смолоскипа, один — довгого меча, і ще двоє — списи.

Ломика вони знайшли там, де залишили — під дубом.

— Здаюся! — гукнув він, щойно їх побачив, відкинувши списа і здійнявши догори обидві руки, заплямовані старою зеленою фарбою. — Здаюся і благаю про милість!

Вояк зі смолоскипом позазирав між дерев.

— Ти останній? Кухарчук казав, тут було ще мале дівчисько.

— Воно втекло, коли вас почуло, — мовив Ломик. — Ви ж так галасували.

«Тікай, Куно» — подумала собі Ар’я, — «тікай якнайдалі, ховайся і не озирайся назад».

— Скажи нам, де знайти того хвойдиного вилупка Дондаріона, і матимеш гарячу вечерю.

— Кого? — перепитав Ломик.

— Кажу ж тобі — ці йолопи знають не більше, ніж та срана голота в селі. Дідько з ними, не марнуй часу.

Один зі списників підібрався ближче до Ломика.

— Ти ногу зашкодив, хлопче, абощо?

— Її поранено.

— Ходити можеш? — Голос був стурбований, трохи не співчутливий.

— Ні, — відповів Ломик. — Вам доведеться мене понести.

— Гадаєш? — Чолов’яга недбало підняв списа і увігнав його просто у горлянку хлопчакові. Ломик і вигукнути «Здаюся!» ще раз не встиг, лише смикнувся, та й усе. Коли списник витяг вістря своєї зброї, слідом порснуло темне віяло крові.

— Понести, каже, — буркнув вояк. — Сміх, та й годі.

Тиріон V

Його попередили, щоб вдягся якомога тепліше. Тиріон повірив на слово і вдяг товсті підбиті штани, вовняного жупана, а зверху — кожуха зі шкури сутінькота, якого здобув у Місячних горах. Кожух був йому неймовірно довгий і добре пасував би чоловікові удвічі вищому. Не сидячи верхи, він міг упоратися зі шкурою, тільки нагорнувши її на себе кілька разів, і від того ставав схожий на кулю смугастого хутра.

Та навіть так він усе одно радів, що послухав поради. Холод у довгому вогкому підземеллі пронизував до кісток. Тімет вирішив повернутися до підвалу, щойно скуштував цього холоду на одну мить. Вони знаходилися десь під пагорбом Раеніс, під будинком цехового зібрання алхіміків. Вологі стіни мережили плями селітри, а єдине світло давала щільно закрита олійна світильня зі скла та заліза, яку Галин Вогнечарник ніс з усією обережністю, на яку був здатен.

«Нехай, обережність не завадить… а ось і вони, ті горщики, заради яких стільки мороки.» Тиріон узяв один в руки, щоб оглянути. Він був круглий, червонястий, схожий на великий, товстобокий глиняний помаранч. Трохи величенький, як на його руку, але у долоні звичайної людини лежатиме зручно. Глина була надзвичайно тонка і крихка; його попередили, щоб не стискав надто міцно і не розчавив просто у руках. На дотик поверхня виявилася грубою, пухирчастою. Галин сказав, що так зроблено навмисне.

— Гладенький горщик швидше вислизне з рук.

Коли Тиріон нахилив горщика і зазирнув досередини, шал-вогонь повільно поповз до краю. Колір його мав бути тьмяно-зелений, та у вбогому світлі розібрати було важко.

104