Чвара королів - Страница 103

103

Стражники балакали досить гучно, та вона здалеку слів не розбирала, особливо за ляпанням крил та галасом птаства на шибениці. Один з вартових зісмикнув шолом з Гендріної голови і про щось його запитав, та мабуть, не вподобав відповідь, бо хльоснув поперек обличчя тупим кінцем списа і збив на землю. Той, який упіймав хлопця, хвицьнув його ногою, а другий списник тим часом приміряв на себе бичачого шолома. Нарешті Гендрі підсмикнули на ноги і погнали до великої комори. Розчинилися важкі дерев’яні двері, з них прожогом вискочив малий хлопчина, але один з вартових ухопив його за плече і вкинув назад. Ар’я почула з будинку плач, а тоді вереск такий гучний та болючий, що аж вкусила собі губу.

Стражники запхали Гендрі до комори слідом за хлопчиною і заклали за ними двері засувом. Цієї миті з озера дмухнув сильний вітер, прапори заворушилися й злетіли догори. На вищому держалні, як вона й боялася, віяв за вітром золотий лев. На другому жовтим, наче масло, полем, бігли три спритні чорні істоти. «Собаки» — подумала вона. Таких собак вона вже десь бачила, але де саме?

Та байдуже. Головне — що вони запопали Гендрі. Хай який він був дурний і впертий, а вона мусила його врятувати. Ар’я спитала себе, чи знають вони, що його шукає королева.

Один з вартових зняв свого шолома та вдяг Гендріного. Вона розлютилася, побачивши це, та вдіяти однак нічого не могла. Їй здалося, що зсередини комори без вікон чутно ще вереск, приглушений кам’яними стінами, та було годі розібрати достеменно.

Ар’я сиділа на місці досить довго, щоб побачити зміну варти, а заразом іще багато різного. Вояки прибували й відбували, приводили коней до струмка напитися. З лісу повернувся загін мисливців, привіз тушу оленя на жердині. Ар’я дивилася, як оленя обдерли та випатрали, як на тому березі струмка розклали багаття. Пахощі печені утворили моторошну суміш зі смородом гнилої плоті мерців. Порожній Ар’їн шлунок схопили корчі, й вона трохи не виблювала. До вечері, що готувалася, прибріла решта загону, розташованого по домівках селища; майже всі прибульці мали на собі сякі-такі кольчуги чи каптани вивареної шкіри. Коли олень спікся, найкращі шматки понесли до одного з будинків.

Ар’я гадала, що як стемніє, то вона зможе підібратися ближче та звільнити Гендрі, але стражники запалили смолоскипи від багаття, на якому спекли оленя. Якийсь зброєносець приніс двом вартовим комори хліба та м’яса, а згодом до них вийшли ще двоє і пустили по колу міх вина. Коли міх спорожнів, ті двоє пішли, але вартові лишилися стояти, спершись на списи.

Коли Ар’я нарешті викрутилася з-під куща шипшини і зникла в темряві лісу, її руки та ноги вже геть затерпли. Настала глупа ніч; лише тоненька цівочка місяця час від часу показувалася з-за хмар, що проносилися небом. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, рухаючись між дерев. У темряві вона не насмілилася бігти, боячись запнутися на якомусь невидимому корені, а чи й заблукати. З її лівого боку Боже Око ліниво і тихо ляпало хвилями по березі. Праворуч серед гілля зітхав вітер, шурхотіло листя. Десь далеко чулося виття вовків.

Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них.

— Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла.

Мантулик вирячився на неї величезними очима.

— Ми гадали, ти нас кинула.

У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника.

— Я злякався — думав, що ти вовк.

— Де Бичок? — спитав Ломик.

— Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері.

Мантулик з Ломиком перезирнулися.

— А скільки їх там?

— Не зміг порахувати, — зізналася Ар’я. — Щонайменше двадцятеро, та коло дверей лише двоє.

Мантулик так скривився, от наче зараз заплаче.

— Не можемо ж ми битися з двадцятьма!

— Тобі треба битися лише з одним. Я впораюся з іншим, а тоді заберемо Гендрі й втечемо.

— Здаватися треба, — наполягав Ломик. — Піти туди, та й здатися.

Ар’я вперто захитала головою.

— Тоді лишимо його, Аріку, — заблагав Ломик. — Про нас вони ж не знають. Якщо ми сховаємося, то вони собі підуть, авжеж. Хіба ми винуваті, що Гендрі спіймався?

— Ти, Ломику, зовсім дурноголовий, — сердито вимовила Ар’я. — Ти здохнеш, якщо ми не витягнемо Гендрі. Хто тоді тебе нестиме?

— Ви з Мантуликом.

— Увесь час самі, без жодної допомоги? Ми тебе нікуди не донесемо. З-поміж нас Гендрі був найдужіший. Та й чхати я хотів, що ти там мелеш — я все одно по нього повернуся.

Вона зиркнула на Мантулика.

— То ти йдеш чи ні?

Мантулик кинув погляд на Ломика, на Ар’ю, знову на Ломика.

— Та піду, — буркнув він неохоче.

— А ти, Ломику, тримай Куну при собі.

Той схопив малу за руку і підтягнув до себе.

— А що мені робити, як вовки нагодяться?

— Здавайся їм, — порадила Ар’я.

На те, щоб знайти дорогу назад до селища, здавалося, пішло кілька годин. Мантулик весь час запинався і губився у темряві; Ар’ї доводилося то чекати на нього, то навіть повертатися. Нарешті вона схопила його за руку і повела крізь дерева.

— Мовчи та йди, більше нічого.

Коли вони нарешті побачили тьмяне світло від багать у небі над селом, Ар’я мовила:

— Там з того боку заплоту мерці висять, але то нічого, вони не страшні. Ти, головне, пам’ятай, що страх ріже глибше, ніж меч. Треба рухатися дуже тихо і поволі.

Мантулик мовчки кивнув.

103