Чвара королів - Страница 102

К оглавлению

102

— Ломикові й Мантуликові знати не можна, — мовила вона.

— Вони не знатимуть, — заприсягся хлопець. — Від мене — ніколи.

— Ар’я. — Вона здійняла на нього очі. — Мене звати Ар’я. З дому Старк.

— З дому… — Він на хвильку завагався, тоді мовив, — Старком звали Правицю Короля. Отого, що стратили як зрадника.

— Він не був ніякий зрадник! Він був мій тато.

Гендрі широко розкрив очі.

— То он чого ти гадала…

Вона кивнула.

— Йорен віз мене додому, до Зимосічі.

— Виходить, ти… ти ж чесного роду… виростеш у вельможну пані…

Ар’я опустила очі на свое подерте ганчір’я та голі ноги, потріскані й стерті. Побачила бруд під нігтями, ціпки на ліктях, подряпини на долонях. «Ручуся, що септа Мордана мене б і не впізнала. А Санса впізнала б, та прикинулася, що не знає.»

— Ні, то моя мати — вельможна пані, а сестра напевно нею стане. А я ніколи такою не була.

— Та була ж. Ти дочка князя, жила в замку, хіба ні? А ще ти… ласка божа, що ж це я… — Раптом Гендрі знітився, трохи не злякався. — Базікаю тут про цюцюрки… Не треба було такого казати. А ще ж я сцяв просто в тебе на очах, і таке інше… благаю пробачити мені, ясна панно.

— Ану припини! — засичала Ар’я. Та він що, знущається з неї?!

— Я знаю шляхетне поводження, панно, — вперто вів своєї Гендрі. — Як до майстерні приходили дівчата з шляхетними батьками, то хазяїн казав ставати на коліно, говорити тільки тоді, коли мене питають, і називати їх паннами.

— Якщо станеш кликати мене панною, то помітить навіть Мантулик. А сцяти тобі краще так само, як і сцяв.

— Як забажає панна.

Ар’я щосили пхнула його в груди обома руками. Він запнувся на камені й важко гепнувся на дупу.

— Отака мені князівська дочка! — зареготав він.

— Еге ж, отака! — Вона копнула його ногою в бік, але він тільки гучніше засміявся. — Смійся собі, смійся. А я піду подивлюся, хто там у селі.

Сонце вже спустилося нижче дерев; ще мить, і впадуть сутінки. Цього разу підганяти довелося вже Гендрі.

— Чуєш сморід? — спитала вона.

Він понюхав повітря.

— Гнила риба?

— Сам знаєш, що ні.

— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема дороги. А має бути, якщо ти бачила воза. Ти йди берегом. Як знадобиться поміч, гавкни собакою.

— Дурня! Як знадобиться поміч, то буду гукати на поміч.

Вона шурхнула геть, босими ногами не здіймаючи у траві ніякого шуму. Озирнувшись через плече, побачила, що Гендрі дивиться їй услід із тим болісним виразом на обличчі, який означав, що він думає. Мабуть, думає, що не слід посилати вельможну панну красти харчі. А може, й ні. Та однак нічого розумного йому зараз в голову не стукне.

Коло села сморід посилився. Вона зрозуміла, що то не гнила риба. Смерділо гірше, бридкіше. Ар’я скривилася і зморщила носа.

Дерева порідшали, і вона почала ховатися у підліску, ковзаючи від куща до куща, мов тінь. Кожні кілька сажнів вона спинялася послухати. З третього разу почула коней і людський голос. Тхнуло дедалі гидкіше — трупами, ось чим. Цей сморід вона вже чула — від Йорена та всіх інших.

На південь від села ріс щільний запліт із шипшини. Поки вона дісталася тієї порослі, довгі тіні від західного сонця почали блякнути, у повітрі з’явилися світляки. Просто за заплотом Ар’я бачила солом’яні стріхи. Вона поповзла уздовж заростей, знайшла дірку і пролізла на животі, сторожко ховаючись. А тоді побачила, що саме смерділо.

Коло самих тихих хвиль Божого Ока поставили довгу шибеницю з сирого дерева. На ній гойдалися спотворені рештки людей догори ногами, закутими у кайдани, а між ними сновигало гайвороння, оббираючи мертву плоть. На кожного гайворона коло трупів дзижчали сотні мух. Коли від озера дмухав вітерець, найближчий мрець легенько хитався і звивався на своїх ланцюгах. Гайворони вже з’їли йому майже все обличчя; потрудилася там і якась більша істота. Горлянку та груди йому геть розірвало; з розпанаханого черева звисали зелені лискучі нутрощі та смуги пошматованого м’яса. Одну руку відірвали від плеча; Ар’я бачила кістки за кілька кроків від нього, погризені та розтрощені, обібрані від м’яса до останньої крихти.

Вона примусила себе роздивитися наступного чоловіка, і наступного за ним, і ще одного, наказуючи собі бути твердою, мов камінь. Всі трупи були дуже спаплюжені та зогнилі, тож вона не зразу й зрозуміла, що їх підвісили голими. Та воно й не дивно, бо людської подоби в тілах майже не лишилося. Гайвороння вийняло їм очі, подекуди об’їло обличчя. Від шостого у довгій шерезі лишилася сама нога, яка досі хилиталася у ланцюгах з кожним поривом вітру.

«Страх ріже глибше, ніж меч». Мерці не могли їй зашкодити, але ж могли ті, які їх повісили. Далеко за шибеницею перед довгим будинком коло води — тим, що під черепицею — стояло двоє вояків у сталевих кольчугах, спираючись на списи. У грузький ґрунт перед будинком увігнали двійко довгих жердин, з яких звисали прапори. Один був начебто червоний, а другий — якийсь світліший, чи то білий, чи то жовтий. Обидва мляво висіли зі своїх держалн, і у сутінках вона не була навіть певна, що той червоний — ланістерівський кармазин. «Та навіщо мені бачити лева, я ж бачу замордованих людей — хто ще таке робить, крім ланістерівців?»

А тоді зчинився крик.

Двоє списників рвучко обернулися на нього, а в полі зору з’явився третій, штовхаючи перед собою бранця. Щоб розрізнити обличчя, було вже надто темно, та бранець мав на голові блискучого сталевого шолома, і з рогів на ньому Ар’я упізнала Гендрі. «Тупак, тупак, тупак!» — майнула в неї думка. Якби він опинився поруч, вона б його знову копнула ногою.

102