Чвара королів - Страница 105

105

— Який густий, — зазначив він.

— Це від холоду, мосьпане, — відповів Галин, блідий, як мрець, стариган із м’якими вогкими руками та запобігливими звичаями. Він був вдягнений у смугасту чорно-кармазинову рясу, облямовану соболем, хоча побите міллю хутро на ній добряче витерлося і висіло клаптями. — Коли речовина нагрівається, то тече хуткіше — так, наче світильна олія.

«Речовиною» вигадали називати шал-вогонь самі вогнечарники. Один одного вони, до речі, кликали «велемудрий». Це дратувало Тиріона майже так само, як їхня звичка натякати на велетенський обсяг таємних знань, що ними вони начебто володіли. І не просто натякати, а понад усе намагатися його переконати. Колись їхній цех був багатий та могутній, але протягом останніх століть маестри Цитаделі витіснили їх майже звідусюди. Залишилося лише кількоро старих членів братства, і вони вже навіть не прикидалися, що вміють перетворювати один метал на інший…

…та все ж уміли робити шал-вогонь.

— Мені казали, що вода його не гасить.

— Саме так. Коли речовина загоряється, то палає з усієї сили, аж доки її не лишається. Ба більше, вона всотується у тканину, дерево, шкіру, навіть крицю, і вони теж спалахують вогнем.

Тиріон згадав червоного жерця Тороса Мирійського з його палаючим мечем. Навіть тонкий шар шал-вогню міг горіти з годину. Після бугурту Торос завжди потребував нового меча, та король Роберт мав до жерця таку прихильність, що радо дарував йому все потрібне.

— То чому ж він не всотується у глину?

— О, та всотується ж, — відповів Галин. — Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі горщики, ще з днів короля Аериса. Він мав примху замовити горщики у подобі різних садових плодів. Ой, небезпечні плоди, ясний мій пане Правице, воістину, і до того ж, гм-м-м, зараз вони ще дозріліші, так би мовити, ніж за минулих часів, якщо ви розумієте, про що я. Ми їх запечатали воском і залили нижнє сховище водою, та навіть так… їх би слід було геть знищити, але ж стільки наших майстрів загинуло за Погрому Король-Берега. Ті нечисленні підмайстри, що лишилися, не впоралися б із таким завданням. До речі, значна частина того, що ми зробили для Аериса, загубилася. Тільки минулого року ми знайшли дві сотні горщиків у коморі під Великим Септом Баелора. Ніхто вже й не пригадає, як вони туди потрапили. Зайве казати, що верховний септон аж себе не тямив з жаху, коли дізнався. Я сам простежив, щоб їх безпечно вивезли звідти. Звелів наповнити воза піском, надіслав найздібніших учнів. Працювали ми вночі, отож…

— …упоралися якнайкраще, не маю жодного сумніву. — Тиріон поставив горщика назад до його близнюків. Вони вкривали собою стіл, стояли рівними шерегами по чотири і зникали далеко у підземній темряві. А далі стояли ще столи, багацько столів. — То оці, е-е-е, плоди покійного короля Аериса, вони ще придатні для вжитку?

— О так-так, цілком… але потрібна обережність, пане мій, надзвичайна обережність. З роками речовина стає дедалі, гм, примхливішою, скажімо так. Від найменшого вогника спалахує, ба навіть від іскри. Трохи перегрієш — і горщики запалають самі, як живі. Нерозумно їх лишати під сонячним світлом навіть на короткий час. Щойно всередині займається вогонь, від жару речовина бурхливо розширюється, і горщики розлітаються на шматки. Якщо ж поблизу є інші горщики, вони теж спалахують, і тоді…

— Скільки горщиків ви маєте наразі?

— Цього ранку велемудрий Мунцитер повідомив, що ми маємо сім тисяч вісімсот сорок штук. Власне, якщо рахувати чотири тисячі горщиків від днів короля Аериса.

— Наші перезрілі плоди?

Галин хитнув головою.

— Велемудрий Маліяр вважає, що ми зможемо довести рахунок до десяти тисяч, як обіцяли пані королеві. Я з ним цілком згоден.

Вогнечарник так і пашів якоюсь непристойною хіттю від самих думок про вогонь.

«Це якщо наші вороги дадуть тобі час.» Вогнечарники зберігали спосіб виготовлення шал-вогню у надзвичайній таємниці, але Тиріон знав, що справа то складна, довготривала, небезпечна. Він вирішив, що обіцянка десяти тисяч горщиків — то порожнє вихваляння, от як значковий пан обіцяє своєму князеві десять тисяч добірного війська, а потім з’являється у день битви з двома сотнями косоруких вахлаків. «Але якби вони справді дали нам десять тисяч…»

Він не знав, що йому відчувати: радощі чи жах. Може, дещицю того й іншого.

— Щиро сподіваюся, велемудрий, що ваші брати по цехові не чинитимуть нерозважливого поспіху. Ми ж не хочемо мати десять тисяч горщиків поганого шал-вогню, ба навіть одного… а менше за все ми хочемо, щоб сталася якась халепа.

— Халепи не буде, пане мій Правице. Речовина готується добре навченими підмайстрами у ланцюжку голих кам’яних келій. Кожен горщик забирає учень і доправляє сюди, щойно речовина готова. Над кожною келією-майстернею знаходиться приміщення, заповнене піском. На підлогу такого приміщення накладені захисні чари, і надзвичайно, гм, могутні. Найменший спалах у келії внизу — підлога-стеля провалюється, і пісок миттю придушує випадковий вогник.

— А заразом, певно, і недбалого підмайстра.

На думку Тиріона, під чарами Галин розумів якусь хитромудру, але все ж цілком звичайну штуку. Він би радо роздивився одну з таких келій і перевірив, як вона спрацьовує, але зараз була невчасна мить. Може, після перемоги у цій війні…

— Мої братчики ніколи не бувають недбалі, — заперечив Галин. — Якщо я можу казати, гм, відверто…

— О, благаю.

— Речовина тече в моїх жилах і живе у серці кожного вогнечарника. Ми поважаємо її могутню силу. Але звичайні вояки, гм-м-м, приміром, ті, що стоять коло королевиних метавок, вони у навіженому завзятті битви… словом, найменша помилка може викликати біду. Не завадить повторити це знову і знову. Мій батько часто казав королю Аерису те саме, а його батько — старому королю Джаяхаерису.

105