Чвара королів - Страница 99

Ар’я V

Видершись аж на найвищу гілку, Ар’я змогла побачити димарі, що витикалися серед дерев. Солом’яні дахи купчилися вздовж берега озера та невеличкого струмка, що втікав до нього. Коло довгого, низького, вкритого черепицею будинку витикався у воду дерев’яний пришиб для човнів.

Вона полізла ще далі, аж доки гілка не почала гнутися під її вагою. Коло пришибу не було припнуто жодного човна, але з деяких димарів здіймалися димки, а позаду стайні виднівся задок якогось воза.

«Тут хтось є.» Ар’я вкусила губу. Усі інші місця, де вони побували, виявилися порожніми, покинутими. Хутори, села, замки, септи, комори — усюди одне й те саме. Що могло горіти — те ланістерівці палили; що могло померти — те ланістерівці вбивали. Подекуди — там, де змогли — вони підпалили навіть ліс. На щастя, листя в ньому ще й досі лишалося зеленим та вогким від нещодавніх дощів, тому полум’я не розповсюдилося надто широко.

— Та вони б і озеро спалили, якби могли, — кривився Гендрі, й Ар’я визнавала, що він має рацію. У ніч їхньої втечі вогонь палаючого острогу сяяв на воді так яскраво, наче то горіло саме озеро.

Знайшовши нарешті в собі мужність прокрастися назад до руїн наступної ночі, вони не знайшли нічого, крім почорнілого каміння, порожніх шкаралуп будинків та людських тіл. Подекуди над попелом ще курилися димки. Мантулик вмовляв їх не повертатися взагалі, а Ломик кликав дурнями і божився, що пан Аморі зловить їх та вб’є. Проте Лорх разом зі своїм вояцтвом пішов з острогу задовго перед тим, як там з’явилися малі. Брама була вибита, стіни частково зруйновані, а всередині усе завалене покійниками. Гендрі все зрозумів з одного погляду.

— Тут убили всіх до одного. Дивіться-но, з ними билися й собаки!

— Або вовки.

— Собаки чи вовки — мені байдуже. Тут нам вже нема чого робити.

Але Ар’я відмовлялася піти, поки не знайде Йорена. «Його не могли вбити» — казала вона собі, — «він же такий суворий та гартований, ще й братчик Нічної Варти.» Те саме вона сказала й Гендрі, поки вони шукали поміж трупів.

Вбивчий удар сокири розколов йому череп геть навпіл, та довгу кошлату бороду ніхто б не сплутав з чиєюсь іншою — так само, як і латаний, давно не праний одяг, що вицвів з чорного до сірого. Пан Аморі Лорх турбувався про похорон своїх мертвих так само мало, як про тих, кого вбив, тому навколо Йорена лежали купою четверо ланістерівських списників. Ар’я спитала себе, скільки ж їх знадобилося, щоб упоратися зі старим.

«Він віз мене додому» — думала вона, поки разом з хлопцями копала йому могилу. Мертвих було забагато, щоб ховати усіх, та принаймні Йорена не можна було лишати так. На цьому наполягла Ар’я. «Він хотів безпечно відвезти мене до Зимосічі. Він обіцяв.» Ар’я наполовину ладна була заревти, а наполовину — копнути тіло ногою.

Про тих трьох, що Йорен надіслав сидіти у старому панському маєтку, згадав Гендрі. На них теж напали, але кругла вежа мала лише один вхід — двері на другому поверсі з приставленою драбиною. Драбину прибрали всередину, і люди пана Аморі не змогли втрапити слідом. Ланістерівці накидали навколо основи вежі гілля від кущів і спробували підпалити, але камінь горіти не хотів, а Лорх не мав терплячки виморювати їх голодом.

Коли Гендрі загукав, Різан відчинив двері; а тоді Курц мовив, що краще їм пробиратися на північ, аніж повертатися, звідки прийшли, і Ар’я відчайдушно вчепилася у надію таки втрапити додому, до Зимосічі.

Селу, звісно, до Зимосічі було далеко, та все ж солом’яні стріхи обіцяли тепло, притулок, а може, й якийсь харч, якщо б їм стало сміливості пошукати. «Але ж тут може бути Лорх — він має коней, а тому швидший за нас».

Вона видивлялася з дерева ще довго, сподіваючись бодай щось побачити: людину, коня, корогву… аби ж дізнатися, що тут коїться. Кілька разів помічала рух, та будинки стояли далеко, і напевне вона не розбирала. Одного разу їй дуже ясно почулося кінське іржання.

У повітрі шугало повно птахів, переважно гайвороння. Вони кружляли і ляпали крилами понад стріхами села, та здалеку здавалися не більшими за мушву. На схід виднілося Боже Око — полотно темної блакиті, побите золотими цятками від сонця, що займало собою півсвіту. Днями, коли вони повільно тягнулися болотом уздовж берега (про жодні дороги Гендрі чути не хотів, і навіть Мантулик з Ломиком цього разу визнали слушність його думки), Ар’я відчувала, що озеро кличе її до себе. Вона понад усе прагнула стрибнути у тихі сині води, знову зробитися чистою, плавати, хлюпатися і вигріватися на сонечку. Та не сміла зняти одяг там, де інші могли її побачити, навіть щоб його випрати. Наприкінці дня вона часто сиділа на камені й бовтала ногами у прохолодній воді. Черевики, зогнилі та потріскані, вона нарешті скинула. Спершу йти босоніж було важко, та згодом пухирі луснули, подряпини загоїлися, мозолі стали як видублені. Намул з болота приємно розповзався між пальців ніг, і загалом їй подобалося на кожному кроці відчувати землю босими ногами.

Звідси їй було видно невеликого, порослого лісом острова далі на північний схід. Аршинів за сорок від берега водою ковзали три чорні лебеді, такі мирні та безжурні… бо ж ніхто не сказав їм, що прийшла війна, а до спалених сіл і вирізаних людей їм було байдуже. Ар’я жадібно витріщилася на них: наполовину вона прагнула сама стати лебедем, а наполовину — з’їсти котрогось із них. Сніданок її складався з розтертих жолудів та жмені жуків. Коли звикнути до жуків, вони здавалися цілком їстівними. Черв’яки смакували гірше, та все одно були кращі, ніж кілька днів без макової зернини у животі. Знайти жуків було легко — лишень перевернути перший-ліпший камінь. Коли Ар’я була маленька, то з’їла жука, щоб примусити Сансу заверещати, то й зараз не злякалася з’їсти ще кілька. Куна теж не злякалася, але Мантулик виблював жука, якого спробував ковтнути, а Ломик та Гендрі навіть не пробували. Вчора Гендрі упіймав жабу та розділив її з Ломиком, а за кілька днів до того Мантулик знайшов ожину і наголо обібрав увесь кущ. Та головним чином вони животіли на воді та жолудях. Курц показав їм, як розтирати жолуді між каменями у щось на зразок каші, жахливої на смак.