Чвара королів - Страница 98

Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому» — думала вона, — «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.»

Вона ринула зміїстими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів:

— Сходами котитися довго, пташечко. Ти нам обом смерті бажаєш?

Сміх його скидався на скрегіт пилки по каменю.

— А мабуть, таки бажаєш.

«Хорт!»

— Ні, ласкавий пане, ніколи й нізащо. — Санса відвернула очі, та було пізно — він побачив її обличчя. — Благаю вас, мені боляче.

Вона спробувала вивернутися.

— І чого б це Джофова пташка бігала зміїстими сходами посеред глупої ночі? — Коли вона не відповіла, він добряче її струснув. — Ану кажи, де була!

— У б-божегаї, м-мосьпане, — забелькотіла вона, не наважуючись йому брехати. — М-молилася… молилася за батька і за… за короля, щоб його не спіткало ніяке лихо.

— Гадаєш, я такий п’яний, що повірю? — Він пустив їй руку, трохи захитався, стоячи, а на його жахливо спеченому обличчі вигравали смуги світла і темряви. — Ти на вигляд майже жінка… личком, цицьками, ще й висока, майже така, як треба… та все одно досі — маленька дурненька пташка, еге ж? Співаєш пісеньок, яких тебе навчили… то заспівай і мені, чому б ні? Ну ж бо, заспівай. Щось таке про лицарів та красних дів. Ти ж полюбляєш лицарів, га?

Він лякав її відчайдушно.

— П-правдивих лицарів, ласкавий пане.

— П-правдивих, — піддражнив він. — Я такий самий ласкавий, як і лицар. Тобі що, треба все у голову лящами забивати?

Клеган похилився і трохи не впав.

— Ой божечки, — лайнувся він, — забагато вина випив. А ти полюбляєш вино, пташечко? Правдиве таке вино? Ану ж якби глек кислого червоного, темного, мов кров — чого ще треба чоловікові? Ну хіба що жінку.

Він зареготав і затрусив головою.

— Напився, як собака, побий мене грім. А ти йди собі. Назад до клітки, пташечко. Я тебе відведу. Збережу цілісіньку для нашого короля.

Хорт легенько, майже ніжно, підіпхнув її у спину і пішов слідом сходами. Поки вони дісталися їх низу, він знову впав у похмуру мовчанку, наче забувся, що з ним поруч хтось є.

Діставшись Маегорового Острогу, вона перелякалася, побачивши на варті мосту пана Бороса Блаунта. Його високий білий шолом повільно обернувся, наче заціпенілий, на звук їхніх кроків, і Санса аж сахнулася від його погляду. Пан Борос був найгірший з-поміж Королегвардії — незугарний, гнівливий, незмінно набурмосений та роздратований.

— Отого тобі нема чого боятися, дівчинко. — Хорт поклав їй на плече важку руку. — Скільки не фарбуй жабу смужками, а тигром не зробиш.

Пан Борос підняв забороло шолома.

— Пане лицарю Королегвардії, де це ви…

— Лицарюй себе в дупу, Боросе. Це ти в нас лицар, а не я. А я — королівський пес, якщо ти не забувся.

— Король саме і шукав свого пса, та знайти не міг!

— А пес пішов собі випити. Цієї ночі, пане лицарю Королегвардії, турботи про його безпеку покладено на вас. На вас та інших моїх присяжних братів.

Пан Борос обернувся до Санси.

— Як це так вийшло, панно, що ви посеред ночі не у своїй опочивальні?

— Я ходила до божегаю молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня вийшла краще — майже схожа на правду.

— Ти хочеш, щоб вона спала посеред цього гармидеру? — спитав Клеган. — Що там за біда така?

— Якісь дурні припхалися до брами, — буркнув пан Борос. — Чиїсь довгі язики рознесли плітку про приготування до весільного бенкету Тирека. От голодранці й вирішили, що їх теж мають частувати на тому бенкеті. Його милість очолив вилазку і розігнав босоту на всі боки.

— Який хоробрий хлопчина, — зазначив Клеган, кривлячи рота.

«Подивимося, який він буде хоробрий перед моїм братом» — подумала Санса.

Хорт привів її назад до покоїв через підйомний міст. Видираючись сходами, вона спитала:

— Чому ви дозволяєте людям називати вас собакою? Адже лицарем — не дозволяєте.

— Собаки мені більше до вподоби, ніж лицарі. Батько мого батька був старшим псярем на Скелі. Одного осіннього року князь Титос примудрився опинитися між левицею та її здобиччю. А левиця, бач, клала з-під хвоста на те, що вона є знаком дому Ланістер. Падлюка вчепилася у коня його княжої мосці, та й самого пана князя уграла б, якби не нагодився мій дід зі своїми хортами. Троє з його собак наклали головою, відганяючи звірюку. Дід мій втратив ногу, за що Ланістер віддячив йому землею та маєтком з вежею, а сина його взяв собі за зброєносця. Троє собак на нашому прапорі — ті самі, що тоді загинули, на полі жовтої осінньої трави. Пес віддасть за тебе життя, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься просто у очі.

Він вхопив її за підборіддя, задер їй обличчя догори, боляче вчепившись пальцями.

— Але ж від маленьких пташечок такого не діждешся, еге ж? Ось ти, приміром, досі не заспівала мені пісеньки.

— Я… я знаю пісню про Флоріана та Жонкіль.

— Флоріана та Жонкіль? Дурника та його підстилачку? Оце вже ні, збав мене. Та одного дня ти мені заспіваєш, хочеш чи не хочеш.

— Заспіваю з великою втіхою.

Сандор Клеган пирхнув.

— Така гарнюня, а так негарно бреше. Але ж собака завжди брехню винюхає, так люди кажуть. Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе.