Ставши навшпиньки і витягнувшись угору, Тиріон спромігся зняти малу запилену пляшечку з однієї з високих полиць. Прочитавши наліпку, він посміхнувся і сховав здобич у рукаві.
Коли великий маестер Пицель з’явився на сходах і почав своє неквапне сходження донизу, Тиріон вже сидів за столом і чистив друге яйце.
— Справу зроблено, пане мій. — Старий всівся у крісло. — Таку справу, її… дійсно слід робити швидко, так… то ви кажете, вона має велику вагу?
— Саме так.
Вівсяна каша виявилася надто густа, як на Тиріонів смак, і в ній бракувало масла та меду. Взагалі-то ані одного, ані іншого в Король-Березі останнім часом майже не бачили, хоча мешканцям королівського замку їх удосталь постачав князь Гиліс. Половина усіх харчів, які зараз вживалися при дворі, приходила з володінь пані Танди. Росбі та Стокварт лежали недалеко від міста, північніше, і війна їх досі не зачепила.
— Лист не аби кому, а великому князеві дорнійському. Чи можу я спитати…
— Краще не треба.
— Воля ваша. — Пицель так трусився від цікавості, що трохи не обвівав Тиріона вітерцем. — Можливо… королівська рада мусила б…
Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.
— Єдине, що мусить рада — це радити королю, маестре.
— Таки-так, — відповів Пицель, — але ж король…
— …є хлопчаком тринадцяти років. Його голосом говорю я.
— Певна річ. Ви ж Правиця нашого короля. Та все ж… ваша ясновельможна сестра, наша королева-намісниця, вона…
— …несе на своїх чарівних білих плечах надзвичайно важкий тягар. До якого я не хочу додавати зайвої ваги. А ви хіба хочете?
Тиріон схилив голову набік і втупився у великого маестра допитливим поглядом.
Пицель опустив очі до миски. Щось у погляді двох різнобарвних Тиріонових зелено-чорних очей змушувало людей щулитися; він про це знав і користувався своїм поглядом за кожної нагоди.
— Так-так, — пробурмотів старий у миску зі сливами. — Без сумніву, ви маєте рацію, добрий пане. Ви такі розсудливі, що не бажаєте… додавати… зайвої ваги.
— Такий вже я. — Тиріон повернувся до несмачної каші. — Розсудливий. Серсея ж мені не абихто, а рідна й люба сестра.
— Вона ще й жінка, — додав великий маестер Пицель. — Надзвичайна жінка, та все ж… нелегко дбати про всі негаразди держави, долаючи слабкість своєї статі…
«Еге ж, така собі слабка, ніжна голубка. Спитайте Едарда Старка.»
— Я вдячний за те, що ви поділяєте мої турботи. А ще дякую за гостинність вашого столу. Та зараз мене чекають справи довгого дня.
Тиріон гойднув ногами і вибрався з крісла на підлогу.
— Будьте ласкаві повідомити негайно, щойно з Дорну надійде відповідь.
— Слухаю вашу волю, пане мій.
— І нікому, крім мене, певна річ.
— О… так, не майте сумніву.
Плямиста рука Пицеля чіплялася за бороду так, як людина у глибокій воді чіпляється за кинуту їй мотузку. Тиріона це надзвичайно втішило. «Отже, один» — подумав він.
Він пошкутильгав до нижнього замкового дворища; короткі криві ноги заскніли на численних сходинках. Сонце стояло вже доволі високо, і замок заворушився. Мурами походжали стражники, лицарі та щитники вправлялися у бою затупленою зброєю. Неподалік на цямрині колодязя сидів Брон. Повз нього продріботіло двійко гарненьких служниць, несучи між собою великого плетеного кошика з очеретом, та сердюк на них навіть не глянув.
— Ти, Броне, вганяєш мене у відчай. — Тиріон махнув на дівчат. — Поруч із тобою ходять такі солодкі ягідки, а ти витріщаєшся на збіговисько телепнів, що зчиняє надмірний брязкіт.
— В цьому місті є сотня бардаків, де я собі за обрізаний гріш куплю ще солодших дірок, скільки забажаю, — відповів Брон. — Але може настати день, коли голова моя або злетить, або лишиться на місці залежно від того, чи досить уважно я витріщався на твоїх телепнів.
Він підвівся на ноги.
— Хто такий отой хлопець у клітчастому синьому вапенроку з трьома очима на щиті?
— Якийсь заплотний лицар. Здається, зве себе Талладом. А тобі що до нього?
Брон відкинув з очей густий чуб.
— Він найкращий з усіх. Але подивися: він у кожному нападі б’є одноманітно, тими самими ударами в тому самому порядку. — Брон вишкірився. — Того дня, коли він стане проти мене, йому кінець.
— Він навряд чи стане проти тебе, бо присягнув службою королю Джофрі.
Вони рушили двором; Брон уповільнив крок, щоб не втомлювати Тиріона. Останніми днями сердюк виглядав і поводився майже шляхетно. Темне волосся він вимив і зачесав, обличчя чисто поголив, а на груди вдяг чорного панцира, належного сотникам міської варти. На плечах він мав делію ланістерівського кармазину з вигаптуваними золотими долонями. То був дарунок від Тиріона на честь призначення Брона очільником особистої сторожі Правиці.
— Скільки сьогодні маємо прохачів? — запитав Тиріон.
— Щось із тридцять з гаком, — відповів Брон. — Одні скаржаться, інші чогось вимагають. Нічого нового. А ще киця твоя улюблена повернулася.
Тиріон застогнав.
— Чи не пані Танда, часом?
— Вона. Прислала від себе хлопчика. Знову запрошує на вечерю. Каже, буде оленячий окіст, гуска з шовковицею, а на солодке…
— …її дочка, — кисло закінчив Тиріон. Пані Танда переслідувала його з миті приїзду до Король-Берега, озброївшись нескінченним арсеналом пирогів з вуграми, печеної дичини та вишуканих юшок зі сметаною. Чомусь вона забрала собі в голову, що високородний панич-карлик найкраще пасуватиме в женихи до її дочки Лолиси — дебелого, м’якотілого, слабкого на розум створіння, що в свої тридцять три роки, за переказами, зберегло цноту недоторканою. — Надішли мої вибачення.