Чвара королів - Страница 89

— Доброго тобі раночку, Бране! — весело гукнув Клей. — Чи тепер я маю тебе кликати принцом Браном?

— Хіба якщо хочеш.

Клей засміявся.

— А чому б ні? Настали такі дні, що всяка ґуля на дорозі величає себе як не королем, то принцом. А чи не написав Станіс листа і до Зимосічі?

— Станіс? Не знаю.

— Тепер він теж король, — повідомив Клей. — Пише, що королева Серсея брала до ліжка свого брата. То й виходить тепер, що Джофрі — байстрюк.

— Джофрі-Виродок, — загарчав один з кервинівських лицарів. — Хто б дивувався з безбожжя та ницості того, чий батько — Крулеріз!

— Еге ж, — додав інший, — боги не терплять кровозмісу. Подивіться лишень, як з їхньої волі скінчили свою долю Таргарієни.

На хвильку Бранові перехопило подих, аж не стало повітря. Велетенська долоня стиснула груди, не давала дихати. Він відчув, наче падає, і вчепився зсудомленими пальцями у повід Танцівниці.

Напевне, жах проступив у нього просто на обличчі, бо Клей Кервин перепитав:

— Бране? Ти здоровий? Ба, велике діло — ще один король!

— Робб поб’є і його теж.

Бран повернув голову Танцівниці у бік стаєнь, не зважаючи на зачудовані погляди кервинівського почту. Кров вирувала у Бранових вухах; якби не сідельні ремені, він би, напевне, звалився на землю.

Тієї ночі Бран молився богам свого батька про сон без сновидінь. Та якщо боги й почули, то жорстоко поглузували, бо надіслали йому вночі страхіття, гірше за будь-який вовчий сон.

— Лети або здохни! — верещав на нього триокий гайворон і щосили його дзьобав. Бран плакав і молив про змилування, та гайворон не знав жалю. Він вийняв Бранові спершу ліве око, потім праве, а коли хлопчика охопив сліпий морок, гайворон вдарив йому просто в чоло, глибоко заганяючи страшного чорного дзьоба всередину черепа. Бран верещав, аж думав, що йому луснуть легені. А біль був такий, наче хтось сокирою лупив голову навпіл. Але щойно гайворон висмикнув дзьоба, вимазаного мозком та налиплими шматочками кістки, як до Брана повернулася здатність бачити. Втім, те, що він побачив, спинило йому подих від жаху. Він щосили чіплявся за башту багато верст заввишки; пальці ковзали, нігті шкрябали по каменю, ноги тягли донизу. Дурні, мертві, нікчемні ноги.

— Допоможіть! — вигукнув він.

У небі над головою з’явився золотий чоловік і витяг його нагору.

— До чого змушує кохання, — стиха пробурмотів чоловік і штовхнув.

Бран хвицьнув ногами і вилетів у порожнечу.

Тиріон IV

— Мені вже не спиться так, як замолоду, — мовив великий маестер Пицель на знак вибачення за досвітню зустріч. — Оце краще поратимуся у своєму хазяйстві ще затемна, ніж скнітиму в ліжку без сну над непоробленими справами.

Втім, навіть вимовляючи ці слова, старий здавався напівсонним з-за важких повік, які ніяк не піднімалися з очей. Тим часом його дівчина-служниця часу на балачки не гаяла, а подала варені яйця, тушковані сливи та вівсяну кашу.

— Такі сумні часи настали, так багато голодних у місті. Тримати пишний стіл я вважаю недоречним.

— Вас можна зрозуміти, — визнав Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, що недоладно нагадало йому чималу плямисту голову самого великого маестра. — Але я тримаюся іншої думки. Коли я маю їжу, то з’їдаю її, бо ж раптом назавтра не матиму.

І посміхнувся.

— А скажіть-но мені, чи ваші круки встають так само рано, як ви самі?

Пицель попестив сніжно-білу бороду, що хвилями спадала йому на груди.

— Авжеж. Чи не послати мені по перо та чорнило, щойно ми поснідаємо?

— Нема потреби.

Тиріон виклав на стіл поруч із мискою каші два листи — два однакових пергамени, щільно скручені та запечатані воском на обох кінцях.

— Відішліть дівчину. Маю до вас розмову.

— Залиш нас, дитино, — звелів Пицель. Служниця поспіхом вийшла. — То ці листи…

— Вони для очей Дорана Мартела, великого князя дорнійського. — Тиріон облупив з яйця шкаралупу і вкусив його. Страві бракувало солі. — Два списки одного листа. Птахів вишліть якнайшвидших, бо справа має величезну вагу.

— Відішлю їх негайно, щойно скінчимо трапезу.

— Відішліть просто зараз. Сливи можуть почекати, а держава не може. Князь Ренлі веде військо трояндовим гостинцем, і ніхто не скаже, коли саме князь Станіс підніме котву на Дракон-Камені.

Пицель блимнув очима.

— Якщо така є воля вашої вельможності…

— Саме така.

— Служу панові Правиці.

Маестер поважно звівся на ноги, теленькаючи ланцюгом свого уряду — важким коміром, хитромудро виплетеним з десятку звичайних маестерських ланцюгів і прикрашеним коштовним камінням. Тиріонові здалося, що золоті, срібні та платинові ланки в тому комірі значно численніші за ланки з простих металів.

Пицель пересувався так поволі, що Тиріонові стало часу з’їсти яйце і спробувати сливи — як на його смак, переварені й занадто водянисті — аж поки він не почув шум крил, хутко підвівся, уздрів темну тінь крука у вранішньому небі та швидко обернувся до нагромадження полиць у дальньому кутку світлиці. Зілля, наготуване маестром, вражало уяву стороннього глядача: багато десятків горщиків, запечатаних воском, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок молочного скла, незліченні скляниці та кумани висушених рослин… усі рівненько підписані ретельною Пицелевою рукою.

«Який впорядкований розум» — подумав собі Тиріон. Справді, кожне зілля мало своє точне місце — варто було тільки здогадатися, за якими правилами його шукати. А зілля там були цікаві. Тиріон побачив «солодкий сон» та «нічну тінь», макове молочко, «сльози Лису», порошок «сірого капелюшка», «вовчу смерть» та «гемонський танок», отруту василіска, «сліпучку», «кров удовиці»…