Чвара королів - Страница 84

«Скільки ж їм треба гербів? Мабуть, вони дуже спраглі до честі та слави» — подумав Бран, поки спостерігав, як Вальдери беруть до рук списи. — «Старкам досить одного лютововка.»

Їхні зозулясто-сірі румаки були швидкі, сильні й добре навчені. Біч-обіч двоє хлопців ринули на опудала, чисто вдарили по щитах і промчали далеко повз них, коли м’які ґулі на інших кінцях перечок крутнулися у спробі наздогнати вершників. Малий Вальдер завдав дужчого удару, але Бранові здалося, що Великий Вальдер краще сидить у сідлі. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за нагоду виїхати проти когось із них у поле.

Малий Вальдер відкинув потрощеного списа, помітив Брана і натяг повід.

— Що це за бридка коняка? — докинув він про Ходора.

— Ходор — не коняка, — заперечив Бран.

— Ходор, — додав Ходор.

До свого братика у перших ристю підлетів Великий Вальдер.

— Еге ж, до коняки він розумом не доріс, то вже напевне.

Кількоро хлопців з Білої Гавані пхнули одне одного ліктями та реготнули.

— Ходор. — Шкірячись дружньою посмішкою, Ходор водив очима від одного Фрея до іншого, не розуміючи їхніх кпинів. — Ходор-ходор?

Малий Вальдер скривив рота.

— Ти ба, вони ще й між собою балакають. Мабуть, конячою говіркою оте «ходор» означає «я тебе кохаю, любчику».

— Стулив би ти пельку, Фрею. — Бран відчув, як запашіли щоки.

Малий Вальдер дав остроги коневі, присунувся ближче і пхнув Ходора так, що той подався назад.

— А що ти зробиш, як не стулю?

— Напустить на тебе свого вовка, родичу, — попередив Великий Вальдер.

— А нехай. Завжди хотів собі опанчу з вовчої шкури.

— Мій Літо відгризе тобі твою жирну макітру, — мовив Бран.

Малий Вальдер ударив закольчуженим кулаком по грудях панцира.

— Чи твій вовк, часом, не має сталевих зубів, щоб гризти кольчуги та бляхи?

— Ану годі! — Крізь галас та брязкіт навчального дворища голос маестра Лювина вдарив, наче грім. Скільки саме він почув, Бран сказати не міг… але напевне досить, щоб розлютитися. — Подібні погрози не личать шляхетним паничам, і я не хочу їх більше чути. Хіба так ви поводитеся у себе в Близнюках, Вальдере Фрею?

— Я поводжуся, як забажаю.

З висоти сідла Малий Вальдер зиркнув на Лювина похмуро й грізно, наче промовляючи: «Ти тут лише маестер, як ти насмілився докоряти самому Фреєві з Переїзду?».

— Нехай. Але в Зимосічі вихованці пані Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — Маестер перевів очі з одного малого на іншого. — Ану хутко кажіть, бо інакше…

— Ми кепкували з Ходора, — зізнався Великий Вальдер. — Прошу вибачити, якщо я образив принца Брана. Ми лише хотіли трохи розважити товариство.

Він мав совість почервоніти і похнюпитися з винуватим виглядом. Але Малий Вальдер тільки кривився невдоволено.

— Я теж, — буркнув він. — Я теж хотів розважити товариство.

Бран бачив, як зачервонілася лиса маківка маестрової голови; здається, Лювин розлютився ще дужче, ніж раніше.

— Добрий пан втішає і захищає слабких та безпорадних, — суворо заявив він до Фреїв. — Я забороняю вам робити з Ходора опудало для ваших жорстоких жартів, зрозуміло? Він добросердий хлопець, слухняний і старанний, чого не можна сказати про жодного з вас.

Маестер тицьнув пальцем на Малого Вальдера.

— А ти не пхай свого носа до божегаю і вовків, які там сидять, бо начувайся.

Ляпаючи рукавами, мов крилами, він крутнувся на підборах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо! Князь Виман чекає.

— Ходор, іди з маестром, — наказав Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Довгими кроками довгих ніг він наздогнав маестра, який розлючено тупотів попереду, аж на сходах великого кам’янця. Маестер притримав двері, а Бран обійняв шию Ходора і пригнувся, щоб пройти.

— Вальдери… — почав був він.

— Не бажаю нічого чути! Справу скінчено. — Маестер Лювин виглядав старим і стомленим. — Ти правильно вчинив, що захистив Ходора, але найперше за все ти не мав там з’являтися. Пан Родрік та князь Виман вже поснідали, поки на тебе чекали. Чому це я мушу сам по тебе ходити, наче по малу дитину?

— Не мусите, — засоромився Бран. — Даруйте мені. Я ж лише хотів…

— Знаю я, чого ти хотів, — дещо лагідніше мовив маестер Лювин. — Якби ж твоє бажання могло справдитися, Бране. Чи не маєш ти якихось питань перед зустріччю?

— Ми говоритимемо про війну?

— Ти не говоритимеш ні про що. — До голосу Лювина повернулася гострота. — Ти восьмирічна дитина, тому…

— Мені майже дев’ять!

— Восьмирічна дитина, — твердо повторив маестер. — Не кажи нічого, крім ввічливих вітань. Хіба що пан Родрік або князь Виман про щось запитають.

Бран кивнув.

— Так і робитиму.

— Я не казатиму панові Родріку нічого про те, що сталося між тобою та малими Фреями.

— Дякую вам.

Брана посадили у старе батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками, за довгий стіл з дощок на кобильницях. Одесну сидів пан Родрік, ошую — маестер Лювин, озброєний пером, каламарем та стосом білого пергамену, щоб записувати все, про що йтиметься.

Бран посовав рукою по грубих дошках столу та попрохав вибачення в князя Мандерлі за своє запізнення.

— О ні, принци ніколи не запізнюються, — дружньо заперечив князь Білої Гавані. — Це ті, хто приходять перед ними, з’являються зарано.

Виман Мандерлі сміявся гучно, наче з діжки. Не диво, що він уже не міг їздити кіньми, бо давно став важчий за більшість із них. Але галасливий і на вигляд легковажний черевань чіпко та ревно дбав про свої справи. Він почав з того, що попрохав Зимосіч затвердити на посадах нових митників, яких він поставив у Білій Гавані замість старих, що притримували срібло для Король-Берега замість виплачувати новому Королю-на-Півночі.