Чвара королів - Страница 83

— Чудасія, пане Тиріоне. Те саме я можу сказати про вас.

Бран II

Бранові очі розплющилися задовго до того, як перші бліді пальці світла спробували розсунути його віконниці.

В Зимосічі було повно гостей, що приїхали на свято врожаю. Цього ранку вони нападатимуть кінним боєм на щитове опудало у дворі. Колись він місця б собі не знайшов від радісного збудження. Але то було ще до лиха…

Тепер усе стало інакше. Вальдери прагнули зломити списи зі зброєносцями, що приїхали у почті князя Мандерлі, та Бран і чути про те не бажав. У батьковій світлиці він мусив зображати з себе принца.

— Більше слухай, і може, трохи наберешся розуму про те, що таке правити над людьми, — казав йому маестер Лювин.

Але ж Бран ніколи не просив, щоб його зробили принцом. Він мріяв про лицарство, яскраву броню, віяння прапорів за вітром, про спис та меч, про бойового огиря між ногами. Навіщо йому марнувати цілі дні, слухаючи, як поважні старці балакають про речі, яких він і половини не тямить? «Бо ти скалічений» — нагадав йому голос зсередини. Князь у кріслі з подушками може бути й калікою — он Вальдери казали, що їхній дідусь уже такий слабкий, що його всюди носять у ношах — але каліка не може стати лицарем на баскому румаку. До того ж він має обов’язок.

— Ти — спадкоємець свого брата і Старк на Зимосічі, — казав пан Родрік, нагадуючи, як Робб сидів обіч їхнього вельможного батька, коли той вітав своє значкове панство.

Князь Виман Мандерлі прибув з Білої Гавані два дні тому — річковим насадом і ношами, бо став занадто гладкий, щоб усидіти на коні. За ним довгим хвостом тягнувся почет: лицарі, зброєносці, дрібні пани та пані, герольди, музики, ба навіть жонглер… усе те виблискувало прапорами та вбранням трохи не півсотні барвистих кольорів. Бран ласкаво припросив їх до Зимосічі з високого кам’яного батькового престолу з різьбленими на бильцях лютововками, і пан Родрік опісля сказав, що він добре упорався з обов’язками господаря дому. Якби на тому все й скінчилося, Бран би не заперечував. Але все лише починалося.

— Свято є доречним приводом для зборів панства, — пояснив пан Родрік, — але ж не для того їдуть за п’ять сотень верст від дому, щоб з’їсти смаженої качки та ковтнути вина. На таку подорож зважуються лише ті, хто хоче подати на наш розсуд важливі справи.

Бран роздивлявся шорстку кам’яну стелю в себе над головою. Він знав, що Робб звелів би йому не ламати з себе мале хлоп’я, і майже чув його голос, як і голос їхнього пана батька. «Зима насувається, Бране, а ти вже майже дорослий чоловік. Ти маєш обов’язок.»

Коли до опочивальні увіпхався Ходор, шкірячись та щось мугикаючи, малий вже скорився долі. Разом його вмили та зачесали волосся.

— Сьогодні подай мені білого вовняного жупана, — звелів Бран. — І срібну застібку. Пан Родрік казав, що я мушу виглядати справжнім вельможею.

Бран волів би вдягатися сам і робив для того усе, на що був здатен, але деякі речі — натягнути штани, зав’язати черевики — змушували його безсило лютувати. Тут йому допомагав Ходор: якщо велетня чогось навчали, далі він робив усе вправно, ніжно і обережно, як на свою страшну силу.

— Напевне, ти б теж міг бути лицарем, — казав йому Бран. — Якби боги не позбавили тебе розуму, з тебе вийшов би надзвичайний лицар.

— Ходор? — Ходор блимав на нього простакуватими й невинними карими очима, в яких не відбивалося ані крихти тями.

— Так, — погодився Бран. — Ходор.

Він вказав рукою. На стіні коло дверей висів кошик, міцно виплетений з верболозу та шкіри, з прорізаними для Бранових ніг отворами. Ходор просунув руки у ремені, затяг на грудях широкого паса і став на коліна коло ліжка. Бран ухопився за залізне пруття, глибоко вбите у стіну, сперся на нього, вкинув мертві ноги до кошика і просунув їх у діри.

— Ходор, — знову мовив Ходор, стаючи на ноги.

Стайняр сам височів з-над підлоги трохи не на сажінь, а Бранова голова над його спиною майже зачіпала стелю. Проходячи дверима, він низько присів. Одного разу Ходор винюхав свіжоспечений хліб та побіг до кухні, й тоді Бран так приклався головою, що маестер Лювин мусив зашивати йому шкіру на черепі. Мікен дав йому зі зброярні старого іржавого шолома без заборола. Але Бран рідко мав настрій вдягати того шолома — обидва Вальдери реготали щоразу, коли бачили його на Брановій голові.

Поки вони сходили гвинтовими сходами, Бран тримав руки на плечах Ходора. Знадвору доносився брязкіт мечів та щитів, іржання коней. Яка солодка музика. «От лишень гляну одним оком» — вирішив Бран, — «швиденько гляну, та й по тому».

Паничі з Білої Гавані мали з’явитися пізніше, а з ними їхні лицарі та стражники. До тієї пори дворище належало їхнім зброєносцям, віком від десяти до сорока років. Бран раптом так зажадав стати одним з них, що йому аж живіт зсудомило.

У дворі поставили два щитові опудала, кожне — на товстому стовпі, з перечкою, що крутилася навколо стовпа і мала на одному кінці щита, а на іншому — м’якого лантуха. Щити були розмальовані черленню та золотом, а ланістерівських левів на них зображали якісь опецькуваті потвори, добряче побиті хлопцями, які нападали на опудала першими.

Бран у кошику притяг до себе погляди тих, хто раніше його таким не бачив. Та він навчився не зважати на погляди. Принаймні видно було добре: на Ходоровій спині він височів над усіма. Вальдери саме сідали у сідла. Вони привезли з собою з Близнюків гарну броню: блискучі сріблясті повні лати з укритим блакитною поливою карбом. На маківці шолома Великого Вальдера височів замок, а Малий Вальдер надавав перевагу пасмам сіро-блакитного шовку. Їхні щити та вапенроки також відрізнялися гербовими знаками. Малий Вальдер ніс у чвертях щита на додачу до башт-близнюків Фреїв іще смугастого вепра дому своєї бабусі та орача материного дому: герби Кракеголів і Даррі. У чвертях Великого Вальдера виднілися крук на дереві дому Чорноліс і переплетені змії Пужелів.