— Я не благаю. Нікого. Дивіться мені, пані дружино, про це не забувайте.
— Рада чути, мій пане.
Пані Селиса на зріст була не нижча від чоловіка, тілом струнка, лицем худорлява, капловуха, з гострим носом та легким пушком вусів на верхній губі. Щодня вона висмикувала ті вуса, щодня гірко шпетила їх, та позбавитися ніяк не могла. Очі вона мала світлі, водянисті, рота — жорсткого й суворого, голос — схожий на ляск батога. І зараз той батіг ляскав так гучно, як тільки умів.
— Пані Арин мусить принести вам присягу на вірність без жодних умов. Так само Старки і ваш брат Ренлі, а за ними й решта. Ви є їхнім єдиним законним королем. Негоже торгуватися за те, що з ласки світлого бога є вашим власним.
Вона сказала: «бога». Не «богів». То виходить, червона жінка полонила її серце й душу, відвернула від богів Семицарства, старих і нових, навернула до того бога, якого звали Господом Світла.
— Ваш бог хай залишить свою ласку собі, — відповів князь Станіс, який не поділяв гарячкової віри своєї новонаверненої дружини. — Я потребую мечів, а не ласки. Чи не приховали ви часом десь таємного війська, про яке досі не згадували?
Не надто чемний вийшов початок розмови. Та Станіс завжди почувався незатишно коло жінок, ба навіть власної дружини. Коли він поїхав до Король-Берега, щоб сісти у Робертовій раді, то залишив Селису разом із дочкою на Дракон-Камені. Листи писав рідко, а ще рідше приїжджав сам; обов’язок на шлюбному ложі справляв раз чи два на рік і не мав з нього великої втіхи. А синів, яких він колись сподівався, не породив жодного.
— Військо мають мої брати та дядьки, — відказала вона. — Дім Флорент готовий стати під ваші прапори.
— Дім Флорент може виставити у поле щонайбільше дві тисячі мечів. — Подейкували, і недарма, що Станіс достеменно знає військову силу кожного шляхетного дому в Семицарстві. — До того ж моя довіра до ваших братів і дядьків значно слабкіша за вашу. Землі Флорентів надто близько до Вирію, щоб ваш вельможний дядько міг не зважати на гнів Мейса Тирела.
— Є інший спосіб. — Пані Селиса підсунулася ближче. — Визирніть у вікно, пане мій. Там палає знак, якого ви чекали. Просто на небі. Він червоний, мов полум’я, мов серце справжнього бога. Це його прапор — а заразом і ваш! Дивіться, як він струменіє небом, неначе гарячий подих дракона. А ви ж є господарем на Дракон-Камені. Отже, настала ваша година, мій королю. Помилки бути не може. Вам судилося випливти з цієї самотньої скелі, як колись виплив Аегон Завойовник, і силою взяти все перед собою, як колись узяв він. Скажіть лише слово і наповніться силою Господа Світла.
— Скільки мечів вкладе до моїх рук Господь Світла? — знову завимагав Станіс.
— Скільки знадобиться, — пообіцяла дружина. — Спершу мечі Штормоламу та Вирію, а тоді й усього значкового панства.
— Давос із вами не погодиться, — відповів на це Станіс. — Ті мечі вже присягнули Ренлі. Вони люблять мого чарівного юного братика, як колись любили Роберта… і як ніколи не любили мене.
— Так, — погодилася королева, — але щойно Ренлі помре…
Станіс звузив очі, дивлячись на свою пані дружину, і Кресен не зміг втримати язика:
— Не можна так казати! Ваша милосте, хай там які дурниці скоїв Ренлі…
— Дурниці? Кажіть ліпше — зраду. — Станіс обернувся до дружини. — Мій брат — молодий та дужий, оточений величезним військом, а на додачу — своїми веселковими лицарями.
— Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим.
Кресена охопив жах.
— Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму…
Пані Селиса зважила його холодним поглядом.
— І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж пів-царства?
— Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі.
Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах.
— Допоможи, — кинув він Пилосові.
Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий короб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, щоб дожити до такої днини?
Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить.
У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я.
— А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось.
Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя.
Після яскравого ранку власні помешкання здалися маестрові темними й похмурими. Непевними руками старий запалив свічку і поніс до робочої кімнати нижче від крукарні, де на полицях струнко вишикувалися трунки, зілля, єлеї та масті. На нижній полиці, позаду рядка притирань у пузатих глиняних горщиках, він знайшов пляшечку волошково-синього скла, не більшу за його мізинець. Коли маестер її струснув, у пляшечці щось заторохкотіло. Кресен здмухнув шар пилу і поніс пляшечку до столу. Важко впавши у крісло, він витяг корка і висипав те, що було всередині. По пергаменові, який він читав нещодавно, розсіялися кришталики, не більші за насінини, усього з десяток. В світлі свічки вони виблискували, наче коштовні камені, порфіровим сяйвом — таким глибоким і чистим, наче вперше баченим.