Чвара королів - Страница 6


К оглавлению

6

— Він і досі мале дитя! — оголосив Станіс так гучно, що гнівний голос лунко розкотився порожньою палатою. — Злодійкувате дитя, що намірилося поцупити корону просто в мене з голови. Що такого Ренлі зробив, щоб заслужити ту корону? Сидів у раді, перекидався жартами з Мізинцем, а на турнірах, бач, одягав розцяцькованого обладунка і злітав з коня під ударом когось кращого від себе. Окрім цього, і пальцем не ворухнув — а тепер пнеться у королі! Навіщо боги покарали мене такими братами, я вас питаю?

— Я не можу казати за богів.

— Та ви останнім часом і за себе нічого не кажете! Хто там у Ренлі за маестра? Мабуть, варто зманити його собі — може, дочекаюся кращої ради. Як гадаєте, що сказав той маестер, коли брат вирішив вкрасти мою корону? Якої поради він дав моєму зрадливому родичеві?

— То було б диво, якби князь Ренлі питав у когось поради, ваша милосте.

Наймолодший з трьох синів князя Стефона виріс у чоловіка хороброго, але легковажного, який керувався радше пориваннями, ніж міркуваннями. Цим, на додачу до іншого, Ренлі разюче скидався на Роберта і геть різнився від Станіса.

— «Ваша милосте», — гірко скривився Станіс. — Величаєте мене по-королівському, наче знущаєтеся. Над чим я тут королюю? Над Дракон-Каменем та кількома скелями у вузькому морі? Оце й усе моє королівство.

Він зійшов сходами крісла і став коло столу, кидаючи тінь на річку Чорноводу та розмальований ліс, де за минулі століття виріс Король-Берег. Князь стояв, замислившись, над зображенням держави, яку він оголосив своєю. Вона лежала зовсім поруч, і все ж недосяжно далеко.

— Сьогодні я вечерятиму зі значковим панством, хай там скільки в мене його є. Кельтигар, Веларіон, Бар-Емон… жалюгідні рештки, які лишили мені брати. Ріденька порость на голих каменях. Прибуде і той лисенійський розбійник, Саладор Саан, мимохідь підраховуючи, скільки ще золота я йому винен. Морош-Мирієць застерігатиме про припливи та осінні буревії, а князь Сонцезір побожно белькотітиме про волю Седмиці. Кельтигар знову питатиме, хто зі штормового панства стане на наш бік. Веларіон погрожуватиме відвести своє військо додому, якщо ми не вдаримо негайно. Що я маю їм казати? Що маю робити?

— Вашими справжніми ворогами є Ланістери, — відповів маестер Кресен. — Якби ви з братом уклали проти них союз…

— Я не родичатимуся з Ренлі, — відрізав Станіс голосом, що не терпів заперечень. — Жодних союзів не буде, поки він величає себе королем.

— Гаразд, хай не Ренлі, — скорився маестер. Його пан був упертий та гордовитий; коли він щось забирав собі у голову, будь-які суперечки ставали безглузді. — Але ж вашій справі можуть послужити інші. Сина Едарда Старка проголосили Королем-на-Півночі; за ним стоїть сила Зимосічі та Водоплину.

— Він зелений хлопчина, — мовив Станіс, — ще й король-самозванець. А я маю на його користь втратити пів-царства?

— Пів-царства втратити не так боляче, як ціле, — відповів Кресен, — а якщо ви допоможете хлопцеві помститися за смерть батька…

— З якого дива я маю мститися за Едарда Старка? Він був для мене ніщо. То Роберт його любив, а не я. Мов рідного брата любив! Чи знаєте ви, скільки разів я чув це від Роберта? Але ж його брат був не Старк, а я! Та хіба хто сказав би, дивлячись на Робертову до мене ласку? Я для нього утримав Штормолам, я дивився, як помирали з голоду добрі вояки, поки Мейс Тирел та Пакстер Рожвин бенкетували попід моїми стінами. А чи подякував мені Роберт? Дзуськи! За прорвану облогу він подякував тому ж таки Старкові. Але щурів та шкіру з чобіт у замку їв не Старк, а я! То я збудував кораблі за наказом Роберта, то я захопив Дракон-Камінь у його ім’я. А чи взяв він мене ласкаво за руку, а чи сказав: «Дякую, любий брате, за вірну службу»? Еге ж, наставляй кишеню! Він повісив на мене вину за те, що Вілем Даррі утік з Візерисом та немовлям, наче я мав силу їх зупинити. Я сидів у його раді п’ятнадцять років — допомагав Джонові Арину правити державою, поки Роберт цмулив вино і шльондрав по дівках. А коли Джон помер, чи зробив мене брат своїм Правицею? Дзуськи! Він на цирлах побіг до свого милого друга Неда Старка і віддав уряд йому. Втім, невелика з того втіха вийшла їм обом.

— Вам краще знати, пане мій, — відповів згідливо маестер Кресен. — Ви стерпіли великі образи, та що було, те з водою спливло. Якщо з’єднати сили зі Старками, то ще можна дочекатися й кращої днини. Та й іншими теж нехтувати не слід. Що скажете про пані Арин? Якщо саме королева замордувала її чоловіка, то, певно ж, пані Ліза бажає відплати. І має малого сина, спадкоємця Джона Арина. Якби заручити з ним Ширену…

— Її малий — хворий та слабкий, — заперечив князь Станіс. — Навіть його батько не дурив себе, коли просив мене узяти хлопця на виховання. Служба джурою на Дракон-Камені могла б піти йому на користь, але клята Ланістериха встигла отруїти князя Арина раніше, і тепер Ліза ховає малого у Гнізді. Кажу вам, звідти вона його вже не випустить.

— То відішліть Ширену до Соколиного Гнізда, — наполягав маестер. — Дракон-Камінь — невесела домівка для дитини. Хай з нею поїде блазень, щоб вона мала коло себе знайому душу.

— Знайому почвару, радше сказати. — Станіс зморщив чоло, роздумуючи. — Хоча… може, й варто спробувати…

— Чи мусить законний повелитель Семицарства благати про допомогу навіжених удовиць та зухвалих узурпаторів? — різко й зненацька запитав жіночий голос.

Маестер Кресен обернувся і схилив голову.

— Шановна пані, — мовив він, досадуючи, що не почув, як та ввійшла.

Князь Станіс спохмурнів.

6