Чвара королів - Страница 66

Але поки дракони росли та міцніли, її халазар марнів і вимирав. Земля навколо ставала дедалі менш родючою; навіть чорт-трава ледве витикалася з неї. Коні падали просто на дорозі; їх лишилося так мало, що деяким людям вже доводилося іти пішки. На Дорею напала лихоманка; вона почувалася дедалі гірше з кожною верстою шляху. Вуста і руки її вкрилися кривавими пухирями, волосся сплуталося ковтунами, і якось ввечері вона не знайшла сили сісти на коня. Джохого сказав, що її треба лишити позаду або прив’язати до сідла. Але Дані згадала ніч у Дотракійському морі, коли навчилася від лисенійки таємниць, які зміцнили і розпалили чоловікове кохання. Вона дала Дореї води зі свого власного міха, охолодила лоба вологим рушником і тримала її руку в своїй, поки та не здригнулася востаннє. Тільки тоді Дані дозволила халазарові рухатися далі.

Інших мандрівників у цих краях не стрічалося й сліду. Дотракійці почали нажахано подейкувати, що комета завела їх до якогось пекла. Одного разу, коли вони поставили табір посеред нагромадження вивітреного каміння, Дані прийшла до пана Джорага і спитала:

— Оця пустеля… чи має вона край?

— Все має край, — втомлено відповів той. — Я бачив мапи, намальовані купцями, моя королево. В цей бік, щоправда, ходить небагато караванів, але на сході є великі царства і міста, повні всяких див. Ї-Ті, Карф, Асшай коло Тіні…

— Але чи доживемо ми до того, щоб їх побачити?

— Не буду вам брехати. Шлях виявився важчим, ніж я смів гадати. — Обличчя лицаря було сіре й виснажене. Рана у стегні, яку він здобув у бою з кревноїзниками хала Дрого, не зцілилася повністю. Дані бачила, як він кривиться, сідаючи у сідло, а їдучи верхи, ледве тримається, щоб не сповзти. — Може, попереду нас чекає лиха доля… але якщо повернемося, то напевне стрінемо ще лихішу.

Дані легенько поцілувала його у щоку. Її підбадьорила посмішка лицаря, викликана поцілунком. «Я мушу бути сильною і заради нього теж» — подумала вона похмуро. — «Так, він — лицар, але ж я — кров дракона.»

Наступний знайдений ними ставок був гарячий, трохи не кипів, і смердів сіркою. Але їхні міхи майже спорожніли, тому дотракійці взялися охолоджувати воду в глеках і пити теплою. На смак вона була така ж гидка, як на вигляд, але ж вода є вода, а спрага сама нікуди не втече. Дані поглянула на обрій з розпачем. Вони вже втратили третину свого числа, а пустеля — червона, безплідна і нескінченна — так само тяглася попереду. «Комета глузує з моїх сподівань» — подумала вона, здіймаючи очі до кривавого тавра на небі. — «Чи для того я перетнула півсвіту і побачила народження драконів, щоб померти разом із ними у цій розпеченій жорстокій пустці?» Ні, вона не вірила у таку долю.

Наступного дня на світанку вони перетинали потріскану, посічену проваллями рівнину твердої червоної землі. Дані вже збиралася наказати ставити табір, аж раптом назад чвалом повернулися розвідники.

— Місто, халісі! — волали вони. — Бліде, мов місяць, і гарне, мов красна діва! За якусь годину їзди!

— Покажіть мені його, — мовила вона.

Коли місто з’явилося перед нею, виблискуючи білими мурами та баштами за завісою тремтливої спеки, то здалося таким неймовірно прекрасним, що Дані сприйняла його за примару.

— Чи знаєте ви, що це за місто таке, пане Джорагу?

Лицар-вигнанець втомлено хитнув головою.

— Ні, моя королево. Я так далеко на схід не мандрував.

Білі мури вдалині обіцяли захист та спочинок, можливість вилікуватися та зміцніти; Дані охоче ринула б до них так швидко, як тільки могла. Та натомість обернулася до кревноїзників.

— Кров моєї крові, виїдьте наперед і дізнайтеся, як це місто називають його мешканці та чи добром вони нас вітатимуть.

— Гаразд, халісі, — відповів Агго.

Її посланці надовго не забарилися. Рахаро зіскочив з сідла; на його пасі з блях теліпався великий кривий арах, яким Дані жалувала його, коли нарекла своїм кревноїзником.

— Місто мертве, халісі. Ми знайшли його безіменним і безбожним, браму — зламаною, а вулицями гуляють лише мухи та вітер.

Джихікі здригнулася.

— Звідки зникають боги, туди вночі на бенкети приходять привиди. Такі місця краще оминати. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

— А я не знаю.

Дані вдарила кобилу п’ятами і рушила першою, швидко подолавши потрощену арку старовинної брами і виїхавши на мовчазну вулицю. Слідом заспішили пан Джораг і кревноїзники, а за ними, спершу завагавшись, і решта дотракійців.

Скільки часу місто стояло покинуте, вона знати не могла, та білі мури, такі гарні здалеку, зблизька виявилися потрісканими і вже потроху розсипалися. Всередині мурів плутався лабіринт вузьких кривих провулків. Будинки стояли у тісняві, трохи не торкаючись передніми стінами — порожніми, блідо-крейдяними, без жодного вікна. Все навколо було біле, наче тутешній люд не знав інших кольорів. Вершники проминули купи вибіленого сонцем каміння, на яке перетворилися зруйновані будинки, побачили і шрами від пожеж. У місці, де сходилися разом шість вулиць, Дані проїхала повз порожній мармуровий постамент. Напевне, тут колись уже побували дотракійці. Можливо, кам’яна подоба, узята звідси, стояла собі між інших вкрадених богів у Ваес Дотраку. Може, Дані проминала її разів сто, сама не знаючи. На плечі засичав Візеріон.

Вони поставили табір перед залишками випатраного грабіжниками палацу, на відкритому всім вітрам майдані, де між каменів бруківки витикалася чорт-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Дехто підкорився неохоче, та все ж пішов… а один вкритий рубцями старець раптом повернувся дуже швидко, підстрибуючи та вишкіряючись, із повними руками смокв. Плоди були малі, зів’ялі, зморшкуваті, але люди накинулися на них з жадобою, штурхали один одного, набивали повні роти і жували з щасливими обличчями.