Чвара королів - Страница 65

За три дні походу померла перша людина. То був беззубий старець із затуманеними блакитними очима. Він впав з сідла і не зміг більше підвестися, а за годину життя його скінчилося. Кровомухи купчилися на його тілі й переносили його злу долю на живих.

— Його час давно минув, — оголосила служниця Іррі. — Людина не повинна жити довше, ніж її зуби.

З нею погодилися інші. Дані наказала вбити найслабшого з їхніх напівмертвих коней, щоб покійник міг в’їхати верхи у нічні землі.

Ще за дві ночі вмерла маленька дівчинка, зовсім немовля. Скорботний лемент її матері не припинявся цілий день, але вдіяти ніхто нічого не міг. Бідолаха була замала, щоб їхати верхи; нескінченні чорні трави нічних земель були не для неї — вона мусила народитися знову.

Харчу для людей і коней в червоній пустелі було замало, а води ще менше. Безплідна, всіма покинута земля тяглася низькими пагорбами і голими вітристими рівнинами. Річки, що стрічалися на шляху, були сухі, наче мертві людські кістки. Коні так-сяк жили на жорсткій брунатній чорт-траві, яка росла кущиками при підніжжі скель та між коренями мертвих дерев. Дані вислала розвідників поперед головної валки, але ті не знайшли ані колодязів, ані джерел — самі лише гіркі ставки, мілкі та застійні, ледь не пересохлі під спекотним сонцем. Що глибше вони в’їжджали в пустелю, то менші робилися ставки і рідше зустрічалися. Якщо у цій пустці з каменю, піску та рудої глини, без жодних доріг та стежок, існували якісь боги, то й вони теж мали бути жорсткі й сухі, геть байдужі до молитов про дощ.

Першим скінчилося вино, а скоро по тому і кисле кобиляче молоко, яке коневладці полюбляли більше, ніж мед. Потім вичерпалися запаси сухарів та сушеного м’яса. Мисливці не знаходили дичини, і животи людей набивало тільки м’ясо їхніх померлих коней. Люди вмирали один за одним: слабкі діти, зморшкуваті старі баби, хворі, дурні, безпорадні… жорстока земля забирала усіх. Дорея всохла до кісток, очі її запали, а м’яке золоте волосся зробилося крихким, наче солома.

Дані страждала з голоду та спраги разом з усіма. Молоко в її грудях висохло, соски тріскалися і кривавили, плоть спадала з неї з кожним новим днем, аж поки вона не стала кощава і жорстка, наче суха гілка. Але найбільше вона боялася за драконів. Даніного батька вбили ще до її народження, а заразом і брата Раегара, блискучого лицаря і принца. Мати померла, народжуючи її на світ, поки ззовні буяв шторм. Лагідного пана Вілема Даррі, який у свій спосіб любив її, забрала виснажлива хвороба, коли Дані була ще зовсім юна. Брата Візериса, її сонце-та-зорі хала Дрого, навіть ненародженого сина — усіх до одного забрали до себе боги. «Вони не заберуть моїх драконів» — заприсяглася Дані. — «Не заберуть ніколи й нізащо.»

Дракони здавалися не більшими за кощавих котів, яких свого часу чимало скрадалося вздовж стін маєтку магістрата Іліріо в Пентосі… аж поки не розгортали крила. Розмах крил вони мали втричі більший за власну довжину, і кожне крило являло з себе витончене віяло прозорої шкіри найпишніших кольорів, туго нап’яте між довгими тонкими кістками. Придивившись, око помічало, що наразі дракони складалися головне з шиї, хвоста і крил. «Такі малесенькі» — думала вона про них, годуючи з руки або радше намагаючись годувати, бо їсти дракони не хотіли: сичали та плювалися на кожен скривавлений шматок конятини, пихкали парою з ніздрів, а брати не бажали… аж поки Дані не згадала дещо, почуте від Візериса ще дитиною.

«Тільки дракони та люди їдять м’ясо, печене на вогні.» Ось як він їй казав.

Коли Дані наказала служницям засмажити конятину аж до чорноти, дракони жадібно накинулися на неї, стрімко викидаючи вперед голови, наче змійки. Засмаженого м’яса вони ковтали щодня в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати та міцніти. Дані чудувалася з гладкої луски драконів, з жару, який пашів від них — такого сильного, що холодними ночами їхні тіла аж парували.

Щовечора, коли халазар вирушав у путь, вона обирала собі дракончика, який мав їхати в неї на плечі. Інших двох Іррі та Джихікі тягли у клітці, плетеній з гілок і підвішеній між конями. Дані вимагала, щоб драконів везли відразу за нею, бо не хотіла випускати їх з очей — тільки так вони могли сидіти тихо.

— Аегонові дракони носили імена богів старої Валірії, — сказала вона своїм кревноїзникам одного ранку після цілої ночі шляху. — Дракона Візеньї звали Вхагар, дракона Раеніс — Мераксес, а їхній брат Аегон літав на Балеріоні Чорному Жасі. Казали, що від жару подиху Вхагар плавилися лицарські обладунки, а людина в них запікалася, мов у печі; що Мераксес міг проковтнути цілого коня, а Балеріон… той мав полум’я чорне, як його луска, а крилами кидав тінь на цілі міста, над якими пролітав.

Дотракійці почали зиркати на її свіжовилуплених дракончиків якось незатишно. Найбільшим з трьох був саме чорний; його лускою бігли живі криваво-червоні жилки — того самого кольору, що крила й роги.

— Халісі, — пробурмотів Агго, — онде сидить Балеріон відроджений.

— Може, й так, кров моєї крові, — поважно відповіла Дані, — але для свого нового життя він матиме нове ім’я. Я назву їх усіх на честь тих, кого в мене забрали боги. Зелений дракон буде зватися Раегал — на честь мого звитяжного брата, що загинув на зелених берегах Тризуба. Вершково-золотому я дам ім’я Візеріон. Візерис був жорстокий, слабкий та боягузливий, але все ж мій рідний брат. Його дракон зможе те, чого не зміг він.

— А чорний звір? — запитав пан Джораг Мормонт.

— Чорний, — відповіла вона, — буде зватися Дрогон.