Чвара королів - Страница 62

К оглавлению

Аерон Грейджой розвернув коня і повільно рушив геть під брудними шпичаками брамних ґратів.

До Теона сторожко наблизилася зігнута стара шкиринда у мішкуватому сірому вбранні.

— Маю наказ, мосьпане, допровадити вас до покоїв.

— Чий наказ?

— Вашого вельможного батька, мосьпане.

Теон стягнув рукавиці.

— То ти знаєш, хто я такий. Чому ж мене сам батько не привітає?

— Наш пан чекають на вас у Морській Башті, мосьпане. Щойно ви спочинете з дороги.

«А я гадав, що то Нед Старк був до мене холодний.»

— Хто ти така?

— Геля. Дбаю про цей замок для вашого вельможного батька.

— Тут за управителя раніше був Силас. Його ще звали Кислоротий. — Теон і дотепер не забув, як смердів вином подих старого.

— П’ять років як помер, мосьпане.

— А як ся має маестер Кален, де він?

— Спочиває у морі. Круків тепер порає Вендамир.

«Та я тут зовсім чужий» — подумав Теон. — «Наче нічого не змінилося, але геть нічого не лишилося, як було.»

— Проведи мене до покоїв, стара, — наказав він.

Та незграбно вклонилася і повела через майдан до мосту. Ну, хоча б міст лишився таким, як він пам’ятав: стародавні камені були слизькі від бризок, порослі мшеддю, під ногами буяло пінне море, наче велетенський дикий звір, за одяг смикав солоний вітер.

Мріючи про повернення додому, Теон змальовував в уяві невеличку опочивальню в Морській Башті, де колись спав хлопчаком. Але натомість стара провела його до Кривавої Вежі. Тут палати були більші та краще облаштовані, хоча такі самі холодні й вогкі. Теону відвели кілька геть захололих покоїв з такими високими стелями, що вони губилися вгорі у темряві. Може, його б і втішила така шана, якби він не знав, що саме тут колись сталася подія, від якої Кривава Вежа отримала свою назву. Тисячу років тому синів річкового короля порубали на шматки просто у ліжках і вислали ті шматки їхньому батькові на велику землю.

Але Грейджоїв у замку Пайк не вбивали — хіба що дуже рідко, і то тільки рідні брати, а його братів вже не було серед живих. Роззирнутися невдоволено його примусили зовсім не привиди минулого. Запони на стінах геть позеленіли від плісняви, ліжко провалилося і тхнуло вогким смородом, очерет на підлозі був старий і крихкий. «Ці покої не відчиняли, мабуть, кілька років.» Вологий холод проймав до кісток.

— Хай принесуть балію гарячої води, а в цьому комині запалять вогонь, — наказав він старій. — В інших кімнатах хай поставлять гарячі жарівниці, щоб не було так вогко і гидко. А ще, заради богів ласкавих, надішли сюди когось замінити очерет на підлозі.

— Так, мосьпане. Воля ваша, — відповіла стара і зникла.

За якийсь час принесли гарячу воду. Щоправда, була вона ледь тепла і скоро захолола зовсім, а до того ж солона з моря, а не прісна з колодязя. Та змити пил дороги з рук, обличчя і волосся згодилася. Поки двоє робів запалювали жарівниці, Теон здер із себе брудні дорожні лахи і вдягся належно для зустрічі з батьком. Він обрав чоботи м’якої чорної шкіри, зручні штани з тонкої сріблясто-сірої вовни, чорний оксамитовий жупан з золотим кракеном Грейджоїв, вигаптуваним на грудях. На шию він вдяг тонкого золотого ланцюжка, на стан — пояс із вибіленої шкіри. На одне стегно підвісив кинджал, на інше — меч-півторак у смугастих чорно-золотих піхвах. Витяг кинджал, спробував гостроту краю великим пальцем, дістав бруска з мішечка на поясі та кілька разів шурхнув. Він пишався тим, що завжди тримав зброю нагостреною як слід.

— Коли я повернуся, в покоях має бути тепло, а на підлозі — чистий очерет, — наказав він робам, витягаючи пару чорних рукавичок з шовку, тонко й гарно гаптованих золотою ниткою.

Теон повернувся до Великої Вежі накривним кам’яним містком, змішуючи луну від своїх кроків з невпинним гуркотом моря унизу. Щоб дістатися до Морської Башти на її кривому стовпі, він мусив перетнути ще три містки, кожен вужчий за попередній. Останній був зроблений з дощок та мотузок і хитався під ногами, мов живий, від вогкого солоного вітру. Не подолавши ще й половини, він відчув, як серце підскочило йому десь до горлянки. Далеко унизу хвилі кидали вгору високі пінні віяла і розбивалися на стрімчаках. Малим він колись перебігав цей місток навіть глупої ночі. «Хлопчаки вірять, що ніщо в світі не може їм зашкодити» — зашепотів у голові його сумнів. — «Але дорослі чоловіки знають краще.»

Двері в башту були дерев’яні, оббиті залізом і, на подив Теона, замкнені зсередини. Він загупав по них кулаком і вилаявся, коли скіпка зачепила шовк рукавички. Дерево було вогке і старе, залізні гвіздки добряче заіржавіли.

За хвилину двері відчинив зсередини стражник у чорному залізному панцирі та шоломі-горщику.

— Ти син, чи хто?

— Ану геть з дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Стражник відступив убік. Теон видерся звивистими сходами до світлиці й знайшов там батька. Той сидів коло жарівниці, укритий кожухом із засмальцьованих тюленячих шкур від шиї до п’ят. Почувши тупіт чобіт на камені, князь Залізних островів здійняв очі, щоб роздивитися свого останнього живого сина. Він був менший, ніж Теон його пам’ятав. І такий кощавий. Балон Грейджой ніколи не був тілистим чоловіком, але зараз здавалося, що боги посадили його в казан, виварили кожен зайвий шматочок м’яса з кісток і лишили саме волосся та шкіру. Але ті кістки, що лишилися, були твердіші за камінь, а обличчя здавалося різьбленим з кременя. Очі він мав теж схожі на кремені, чорні й гострі. Роки та солоні вітри зробили його волосся сірим, мов зимове море, розкидали тут і там білі плями. Нічим не скріплене, воно спадало аж до підкрижжя.