Чвара королів - Страница 61

Князь Едард час від часу намагався клеїти з себе щось на кшталт батька, та для Теона він назавжди лишився людиною, що принесла на Пайк вогонь і кров, а його забрала з дому геть. Ще хлопчиськом він завжди боявся суворого обличчя Старка і його великого темного меча. Пані княгиня ж цуралася його так, як тільки можливо.

Що до старківських дітей, то в ті роки, що Теон провів у Зимосічі, молодші були ще надто шмаркаті для його товариства. Хіба що Робб та його брат-байстрюк Джон Сніговій доросли до того, щоб їх помічати. Байстрюк був похмурий та відлюдькуватий, легко відчував образу, заздрив Теоновому вельможному родоводові і повазі Робба. До самого Робба Теон відчував певну приязнь, як до молодшого брата… але знав, що тут, на Пайку, про неї краще не згадувати. На Пайку, схоже, і досі вели старі війни. Та воно й не дивно: Залізні острови жили минулим, бо теперішнє життя було таке гірке й жалюгідне, що й згадувати не хотілося. Його батько та дядьки, окрім того, були вже старі, а старі можновладці мають звичай забирати старі чвари з собою в могилу, нічого не забуваючи і не пробачаючи.

Така ж халепа сталася і з Малістерами, його супутниками у дорозі з Водоплину до Морестражу. Патрек Малістер був добрячий парубок, вони з ним поділяли смак до дівок, вина і соколиних ловів. Але коли старий князь Язон побачив, що син надто захопився Теоновим товариством, то відвів його геть і нагадав, що Морестраж збудували захищати узбережжя від набігів з Залізних островів, а головне — від Грейджоїв з Пайку. Їхня Лунка Башта називалася так з-за велетенського спижевого дзвона, в який за давніх часів били на сполох — скликати міщан і селян до замку, щойно на західному обрії з’являться залізняцькі лодії.

— І байдуже, що в той дзвін били один раз за триста років, — мовив Патрек до Теона наступного дня, коли розповідав про перестороги свого батька за глеком вина з зелених яблук.

— Тоді, коли на Морестраж напав мій брат, — додав Теон. Того разу князь Язон убив Родріка Грейджоя під мурами замку і скинув залізняків назад у затоку. — Якщо твій батько гадає, що я на нього маю за те зуб, то тільки тому, що він не знав Родріка.

Вони тоді добряче посміялися і загалопували наввипередки до веселої та соковитої мірошничихи, знаної Патреком. От би мати його зараз поруч. Малістер він там чи ні, а в дорозі був би кращий товариш, ніж оцей старий квасний святенник, на якого перетворився дядько Аерон.

Стежка, якою вони їхали, звивалася вгору та вниз, голими кам’янистими пагорбами. Скоро вони вже й моря не бачили, хоча гострий запах солі незмінно висів у вологому повітрі. Їхали вони сталим неквапним кроком; минули хазяйство чабана з овечою кошарою, покинуті копальні. Нового побожного Аерона Грейджоя не надто тягнуло на розмови, і вони зберігали похмуре мовчання. Нарешті Теонові урвався терпець.

— Тепер на Зимосічі править Робб Старк.

Аерон їхав собі далі.

— Один вовк не кращий за іншого.

— Робб відмовився від вірності Залізному Престол й коронував себе Королем-на-Півночі. Почалася війна.

— Маестрові круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини давно протухнули й засмерділися.

— Це означає новий день, дядьку.

— Новий день починається щоранку. І старий починався так само.

— У Водоплині кажуть інше. Там подейкують, що червона комета провіщує новий вік. Що то посланець від богів.

— То й справді провісник, — зазначив жрець, — але від наших богів, не їхніх. То палаюче тавро, яке наш народ носив у старі часи. То полум’я, що його Потоплий Бог виніс із моря. Воно провіщує великий приплив. Нам час напнути вітрила і вийти у світ з вогнем і мечем, як вчинив він.

Теон всміхнувся.

— Радо погоджуюся.

— Згода людини з богом значить не більше, ніж згода краплі зі штормом.

«Ця крапля одного дня стане королем, старцю.» Теонові набридло похмуре бурмотіння дядька; він ударив коня острогами і затрусив ристю вперед, усміхаючись.

Сонце майже сіло, доки вони дісталися мурів Пайку — вигнутої серпом стіни темного каменю між двома скелями з брамною баштою посередині та ще трьома баштами з кожного боку. Теон досі бачив рубці, які залишили камені з метавок Роберта Баратеона. Замість руїн старої південної башти поставили нову; її камінь був світліший, ще не заплямований мшеддю. Саме там Роберт проломив стіну і першим увірвався до пролому з келепом у руці просто по битих каменях та скривавлених тілах, біч-обіч із Недом Старком. Теон дивився на них тоді з безпечної криївки у Морській Башті. Ще й досі, бувало, він бачив уві сні смолоскипи і чув глухий гуркіт падіння стіни.

Брама стояла відчинена, іржаві ґрати підняті. Сторожа на мурах дивилася відчуженими очима, як Теон Грейджой нарешті повертається додому.

Позаду зовнішнього муру простяглося ще з півсотні морґ землі, відкритої вітрам з моря та неба. Тут стояли стайні, псярні та ще кілька розкиданих навколо служб. У загорожах юрмилися вівці та свині; замкові собаки бігали вільно. На південь простяглися скелі та широкий кам’яний міст до Великої Вежі. Зістрибуючи з сідла, Теон чув гуркіт хвиль; по його коня підбіг стайняр. Кількоро кощавих дітей та робів-бранців викотили на них тупі очиська; вельможного пана батька ніде не було видно. А ще Теон не бачив нікого з тих, кого пам’ятав з дитинства. «Якесь похмуре і недоладне виходить повернення» — майнула в нього думка.

Жрець навіть з коня не зліз.

— Хіба ви не лишитеся на ніч, щоб розділити трунок і частунок, дядьку?

— Мені звеліли привезти тебе. Тебе привезено. Я повертаюся до справ божих.