Чвара королів - Страница 40

Коло ліжка, усе ще в кольчузі та брудній з дороги киреї, сидів батьків брат — Чорноструг. Чоботи його були запилені, заплямовані сухою грязюкою.

— Чи знає Робб про ваше повернення, дядечку?

Пан Брінден Таллі був очима і вухами Робба, очолюючи його пластунів та передові кінні чати.

— Ні. Я щойно зі стайні, де мені сказали, що король приймає двір. Гадаю, його милість забажає спершу вислухати мої звістки наодинці.

Чорноструг був високий, худорлявий та жилавий, мав сиве волосся, скупі точні рухи, чисто голене обвітрене обличчя з різкими, наче різьбленими рисами.

— Як він ся має? — спитав пан Брінден, і Кетлін зрозуміла, що дядько має на увазі не Робба.

— Так само. Маестер дає йому сон-вино і макове молоко від болю, тому батько всенький час спить і надто мало їсть. З кожним днем, що минає, минають і його сили.

— Він ще розмовляє?

— Так… але в його словах дедалі менше змісту. Батько про щось жалкує, каже про якісь незакінчені справи, про давно померлих людей, давно минулі часи. Колись не впізнає, яка зараз пора, а колись — хто я така. Одного разу назвав мене іменем матері.

— Він досі за нею сумує, — зауважив пан Брінден. — В тебе її обличчя. Вилиці, підборіддя — наче знову бачу її в тобі…

— Ви пам’ятаєте про неї більше за мене. Багато років спливло.

Кетлін всілася на ліжку і прибрала пасмо тонкого білого волосся, що впало батькові на обличчя.

— Кожного разу, як виїжджаю на розвідку, питаю себе, чи застану його живим, коли повернуся.

Попри сварки та незгоду минулих часів, глибока сердешна схильність між її батьком та братом, якого батько колись зрікся, нікуди не поділася.

— Принаймні ви з ними примирилися.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підняла голову.

— Ви казали про звістки, які Робб має почути, чи не так?

Князь Гостер застогнав і перекотився на бік, наче почув її слова.

Брінден підвівся.

— Гайда, вийдемо назовні. Краще його не будити.

Вона вийшла з дядьком на кам’яний балкон, що витикався трикутником зі світлиці, наче ніс корабля. Дядько зиркнув угору і скривився.

— Тепер її видно вже й удень. Мої люди кличуть комету Червоним Посланцем… от лишень яку звістку він нам несе?

Кетлін здійняла очі туди, де тонка червона риска комети проклала собі доріжку через тьмяно-синє небо, наче довга подряпина на божому лику.

— Великоджон сказав Роббові, що то старі боги розгорнули червоний прапор помсти за Неда. Едмур гадає, що то знамення перемоги Водоплину; він бачить на небі рибу з довгим хвостом у кольорах Таллі — червону на синьому.

Вона зітхнула.

— Аби ж я мала їхню віру. Кармазин — то колір Ланістерів.

— Комета зовсім не кармазинова, — заперечив пан Брінден. — І не кольору Таллі — брунатно-червоного річкового намулу. Небосхил, дитино, заплямовано кров’ю.

— Нашою кров’ю чи їхньою?

— Коли це на війні кров лилася з одного боку? — Дядько хитнув головою. — Річковий край залито кров’ю та полум’ям усюди навколо Божого Ока. Війна палає на півдні аж до Чорноводи, на півночі — на тому березі Тризуба, трохи не до Близнюків. Марк Дудар та Карил Ванс здобули кілька незначних перемог, а той південний князьок Берік Дондаріон тим часом плюндрує плюндрувальників: набігає на хуражні загони князя Тайвина, нищить їх і знову зникає в лісі. Кажуть, що пан Буртун Кракегол вихвалявся, ніби вбив Дондаріона, а тоді завів валку вершників просто у пастку князя Беріка, де всі й загинули.

— З тим князем Беріком пішло кілька Недових стражників з Король-Берега, — пригадала Кетлін. — Хай збережуть їх боги.

— Якщо люди правду кажуть, то Дондаріон разом зі своїм братом по зброї — червоним жерцем — нівроку бережуться самотужки, — відповів дядько. — Але значкові пани твого батька — то сумніша оповідь. Роббові не слід було їх відпускати. Вони порснули на всі боки, мов куріпки, і кожен думає тільки про власну оборону, а це, Китичко, з їхнього боку жахлива дурість. Джоноса Бракена поранили у бою посеред руїни його замку, а небожа його, Хендріка, убили до смерті. Титос Чорноліс випхав ланістерівців зі своєї землі, але ті забрали усіх корів і свиней, вигребли все збіжжя до останньої зернини і залишили йому для захисту сам лише замок Крукоберіг та спалену пустку навколо. Люди Даррі відняли в ворога замок свого пана, та не протрималися і двох тижнів, як налетів Грегор Клеган і вирізав усю залогу до ноги, не пожалівши й самого господаря.

Кетлін жахнулася.

— Але ж Даррі був іще мале дитя!

— Саме так, до того ж останнє у роду. Малий дав би за себе добрячий викуп, але що значить золото для того слинявого скаженого собаки Клегана? Якби хто стяв Клеганові голову з пліч, то, богами клянуся, зробив би усій державі коштовний подарунок.

Кетлін знала зловісну славу пана Грегора, і все ж…

— Облишмо про голови, дядечку. Серсея виставила Недову голову на шпичці над муром Червоного Дитинця і лишила на поталу гайворонню та мушві.

Вона ще й зараз не вірила, що чоловіка справді немає. Бували ночі, коли вона прокидалася у темряві й прагнула, ще напівсонна, розшукати його коло себе.

— Клеган — лише посіпака князя Тайвина.

Саме Тайвин Ланістер — князь Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, батько королеви Серсеї, пана Хайме Крулеріза і Тиріона Біса, дід Джофрі Баратеона, щойно вінчаного на царство короля-хлопчака — складав головну небезпеку. Так вважала Кетлін Старк.

— Так-то воно так, — погодився пан Брінден. — Але Тайвина Ланістера не так легко обвести круг пальця. Він сидить собі безпечно за стінами Гаренголу, годує своє військо нашим врожаєм і палить те, що не може поцупити. Пан Грегор — не єдиний собака, якого він випустив на волю. Ще полями гасає такий собі лицар Аморі Лорх і якийсь сердюк із Кохору, що полюбляє калічити людей замість убивати їх. Я бачив, що після них лишається від краю. Цілі села випалюють до землі, жінок ґвалтують і нівечать, замордованих дітей лишають непохованими на поталу вовкам і диким собакам… навіть мерця — і того б від них знудило.