Чвара королів - Страница 39

— Ланістер не помре, — мовив Робб. — З ним навіть розмовляти ніхто не може без мого дозволу. Він має харч, воду, чисту солому і загалом більше вигод, ніж заслужив. Але я його не звільню навіть за Ар’ю та Сансу.

Кетлін зрозуміла, що її власний син тепер дивиться на неї згори вниз, як на піддану. Вона спитала себе, що змусило його так швидко подорослішати. Війна чи королівський вінець на голові?

— То виходить, ти боїшся, щоб Хайме Ланістер знову не вийшов у поле, чи не так?

Сірий Вітер загарчав, неначе відчувши Роббів гнів, і Едмур Таллі заспокійливо поклав руку на плече сестрі.

— Кет, не треба так. Хлопець має рацію.

— Не називайте мене хлопцем! — спалахнув Робб, обертаючись до дядька. Раптовий його гнів ошелешив бідолаху Едмура, який лише намагався підтримати небожа. — Я майже дорослий чоловік, ще й король — ваш король, ясний пане! Я не боюся Хайме Ланістера. Одного разу я вже його переміг, переміг би й вдруге, якби мусив, от тільки…

Він відкинув пасмо волосся з очей і струснув головою.

— Раніше я міг би виміняти Крулеріза на пана батька, але…

— …але не на дівчат? — Її голос був спокійний і холодніший за лід. — Дівчата стільки для нас не важать, чи не так?

Робб не відповів, але в очах його з’явився болісний вираз. У блакитних очах Таллі, які подарувала йому вона. Мати завдала синові тяжкого удару, але в ньому було надто багато від батька, щоб це визнати.

«Я повелася негідно» — сказала вона собі. — «Ласка божа, що зі мною коїться? Він же робить усе, що в змозі, він так старається, я ж бачу, я знаю, і все ж… Я втратила Неда, я втратила скелю, на якій стояло моє життя, і не витримаю втрати ще й моїх дівчаток…»

— Я зроблю все, що можу, заради сестер, — відказав Робб. — Якщо в королеви є хоч трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Якщо ж ні, то я примушу її пошкодувати про той день, коли вона нам відмовила.

«Схоже, тут із ним балакати нема про що.»

— Матінко, чи остаточна ваша незгода їхати до Близнюків? Там ви опинилися б якнайдалі від війни… і змогли б зазнайомитися з дівчатами родини князя Фрея, щоб допомогти мені у виборі нареченої, коли війна скінчиться.

«Він хоче мене здихатися» — подумала Кетлін, втомлена та виснажена. — «Схоже, королям шкодить мати матерів. До того ж я кажу йому те, чого він не хоче чути.»

— У твої роки, Роббе, мати не мусить тицяти тобі пальцем, яку з дівчат князя Вальдера взяти собі за дружину. Гадаю, ти сам упораєшся.

— То їдьте разом із Теоном. Він вирушає назавтра. Допоможе Малістерам відвести гурт бранців до Морестражу, а звідти сяде на корабель до Залізних островів. Ви теж могли б знайти собі якогось корабля і повернутися до Зимосічі вже на поворот місяця, якщо вітри сприятимуть. Ви потрібні Бранові та Ріконові.

«А тобі не потрібна? Ось який зміст ховається у твоїх словах?»

— Моєму вельможному батькові небагато вже лишилося на цьому світі. Поки твій дід живий, моє місце — тут, у Водоплині, поруч із ним.

— Я б міг наказати вам поїхати. Я ж бо король, мені належить право наказувати.

Кетлін пропустила його слова повз вуха.

— Кажу тобі знову, я б радила надіслати до Пайку когось іншого, а Теона залишити при собі.

— Хто краще перемовиться з Балоном Грейджоєм, ніж його син?

— Язон Малістер, — негайно знайшла відповідь Кетлін. — Титос Чорноліс. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… аби не Теон.

Син присів коло Сірого Вітра, куйовдячи йому хутро і навмисне відвертаючи погляд.

— Теон хоробро воював на нашому боці. Я розповідав тобі, як він врятував Брана від дичаків у вовчій пущі. Якщо Ланістери не погодяться на мир, мені знадобляться лодії князя Грейджоя.

— Ти швидше матимеш їх, якщо лишиш собі його сина як заручника.

— Він живе заручником половину свого життя.

— І то недарма! — підхопила Кетлін. — Балон Грейджой не вартий довіри. Не забувай, що він сам уже носив корону, хай лише одне літо. І може схотіти вдягти її знову.

Робб зупинився.

— Не мені йому за те докоряти. Я є королем на Півночі, а він хай буде королем Залізних островів, якщо бажає. Я радо подарую йому корону, аби він допоміг знищити Ланістерів.

— Роббе…

— Я надсилаю Теона. На все добре вам, пані матінко. Сірий Вітре, гайда. — Робб швидко закрокував геть, лютововк хутко потрусив обабіч нього.

Кетлін могла тільки дивитися, як він іде геть. Її син, а тепер — її король. Яке моторошне відчуття. «Наказуй» — радила вона йому в Калин-Копі. І тепер він наказує.

— Піду до батька, — раптом оголосила вона. — Ходімо зі мною, Едмуре.

— Мені треба перемовитися з новими лучниками, яких муштрує пан Десмонд. Прийду пізніше.

«Якщо батько доживе» — подумала Кетлін, та нічого не сказала. Її брат почувався затишніше на полі битви, ніж у опочивальні хворого.

Найкоротший шлях до головної вежі, де лежав при смерті її батько, пролягав крізь божегай з його травичкою, квітками, рясною поростю в’язів та краснодерев. На гілках досі збереглося чимало шурхотливого листя, яке знати не знало про звістку, що її приніс білий крук до Водоплину вже зо два тижні тому. Конклав маестрів ухвалив, що почалася осінь, але боги не вважали за потрібне доповісти про їхню ухвалу вітрам та деревам. І Кетлін мала до них належну дяку. Осінь завжди була моторошною порою, бо за нею вже маяла примара зими. Навіть наймудріші з людей не могли знати, чи не стане наступний врожай останнім за їхнього життя.

Гостер Таллі, князь на Водоплині, лежав у ліжку в своїй світлиці, звідки відкривався огляд у бік сходу. Там річки Перекат і Червонозуб стрічалися і зливалися в одну попід стінами його замку. Коли Кетлін увійшла, князь спочивав. Його волосся і борода білизною не поступалися перині, а колись огрядна статура всохла від смертельної недуги, що визріла всередині, до крихкої та тендітної.