Чвара королів - Страница 299

299

Стояла холодна та вогка осіння ніч. З заходу налітали хмари, ховаючи зірки. Плакуча Башта жалібно лементувала з кожним поривом вітру. В повітрі пахло дощем. Ар’я не була певна, добре це чи погано для їхньої втечі.

Ніхто її не побачив, і вона нікого не побачила, якщо не рахувати сіро-білого кота, що пробирався верхом стіни божегаю. Кіт спинився і засичав на неї, а вона пригадала Червоний Дитинець, батька і Сиріо Фореля.

— Я б тебе упіймала, котику, якби мала час, — тихо мовила вона до кота, — але мушу йти.

Кіт знову засичав і утік.

Башта Привидів з усіх п’яти велетенських башт Гаренголу була найгірше зруйнована. Вона стояла темна і всіма покинута коло розсипаних решток септу, куди вже триста років ходили молитися самі тільки щури. Саме там вона спинилася чекати на Гендрі та Мантулика і чекала доволі довго, як їй здалося. Коні потроху щипали зілля, що росло між битого каміння, а хмари тим часом ковтали останні зірки. Щоб чимось зайняти руки, Ар’я вийняла кинджала і нагострила його. Довгими рівними рухами, як учив Сиріо Форель. Шурхання дещо її заспокоїло.

Ар’я почула наближення хлопців задовго до того, як побачила. Мантулик важко дихав, а одного разу спіткнувся у темряві, подряпав литку і вилаявся так гучно, що мав би збудити пів-Гаренголу. Гендрі рухався тихіше, але мечі, які він ніс, брязкали на кожному кроці.

— Осьде я, — стала перед ними Ар’я. — Тихше, бо вас почують.

Хлопці обережно пробралися між розкиданих каменів. Гендрі під кобеняком мав на собі змащену кольчугу, а за спину закинув ковальського молота. Мантулик визирнув своєю червоною мармизою з-під каптура; у правій руці він ніс торбу хліба, а під лівою пахвою — велике кружало сиру.

— На тих дверях стоїть вартовий, — тихо сказав Гендрі. — Я ж тобі казав, що він там буде.

— Лишайтеся тут з кіньми, — наказала Ар’я. — А я про нього подбаю. Коли покличу, хутко біжіть до мене.

Гендрі кивнув, а Мантулик сказав:

— Пугукни совою, коли захочеш, щоб ми прийшли.

— Я не сова, — відповіла Ар’я. — Я вовчиця. Я завию.

Залишивши їх позаду, вона прослизнула у тіні Башти Привидів — хутко, щоб перегнати свій страх. Їй здавалося, що поруч з нею ідуть Сиріо Форель, Йорен, Якен Ха-Гар і Джон Сніговій. Вона не мала при собі меча, якого приніс Гендрі. Поки що їй краще стане в пригоді кинджал — доброї роботи, дуже гострий. Потерна, до якої вона йшла, була найменшим виходом з Гаренголу — вузькі двері товстого дуба, набиті залізними гвіздками і врізані у кут муру під захисною баштою. Двері охороняв один вартовий, але Ар’я знала, що в башті теж повинні стояти на чатах, а мурами має ходити ще сторожа. Хай що станеться, вона мусить лишатися тихою, мов тінь. Вартовий не повинен навіть писнути.

Між тим починали падати перші рідкі краплі дощу. Одна покропила їй чоло і повільно стекла носом. Ар’я навіть не пробувала ховатися, а пішла просто до стражника, наче прислана самим князем Болтоном. Він дивився на неї цікавим оком, немовби питаючи, що тут робить малий джура о цій годині ночі. Наблизившись, Ар’я побачила, що то північанин, дуже високий та тонкий, загорнутий у подертого кожуха. Погано. Вона могла б одурити когось із фреївських вояків або Хвацького Компанійця, але люди Жахокрому служили Рузові Болтону все життя і знали його краще, ніж вона. «Якщо я скажу йому, що є Ар’єю Старк, і накажу відступити…» Ні, так не можна. То був північанин, але не з Зимосічі. Він служив Рузові Болтону.

Діставшись вартового, вона розчахнула кобеняка, щоб той побачив оббіловану людину на грудях.

— Мене прислав князь Болтон.

— О цій порі? Якого дідька?

Ар’я бачила блиск криці під хутром і вагалася, чи стане їй сили пробити кольчугу вістрям кинджала. «Горло! Треба різати горло, але ж він такий високий, я не дістану.» Якусь мить вона не знала, що сказати, і знову відчула себе маленькою зляканою дівчинкою, а дощ на обличчі здався їй безпорадними сльозами.

— Їхня вельможність наказали дати усім вартовим по срібняку за добру службу. — Слова раптом прийшли самі, наче нізвідки.

— По срібняку, кажеш? — Стражник не повірив, але дуже хотів вірити. Все-таки срібло є срібло. — То давай сюди.

Її пальці сягнули під сорочку і вчепилися у монету, яку їй подарував Якен. У темряві залізо могло зійти за зчорніле срібло. Ар’я простягла руку… і впустила монету з пальців додолу.

Вартовий стиха вилаявся на неї, став на одне коліно і почав намацувати монету в болоті. Шия вояка опинилася просто перед Ар’єю. Вона дістала кинджала і накреслила йому риску поперек горлянки. Рух вийшов гладенький, наче літній шовк. Кров ринула їй на долоні гарячим водоспадом. Стражник спробував крикнути, але його рот теж був повний крові.

— Валар моргуліс, — прошепотіла Ар’я, поки стражник помирав.

Коли життя витекло з вояка геть, вона підібрала монету. Десь за мурами Гаренголу довго та гучно завив вовк. Ар’я підняла засув, відставила його убік і прочинила важкі дубові двері. Доки нагодилися Мантулик і Гендрі з конями, линув сильний дощ.

— Ти його вбила! — жахнувся Мантулик.

— А ти як гадав?

Її пальці липнули від крові, запах якої дратував кобилу. «Нехай» — подумала Ар’я, злітаючи в сідло. — «Дощ змиє кров, і руки знову будуть чисті.»

Санса VIII

Престольну палату затопило море коштовностей, хутра та яскравих тканин. Вельможні пани та пані купчилися ззаду коло дверей та під високими вікнами, давилися і штовхалися, наче рибні перекупки на базарі.

Двірське панство Джофрі сього дня змагалося перевершити розкішшю один одного. Джалабар Ксого вбрався у пір’я таке пишне та чудернацьке, наче збирався злетіти у повітря чарівним птахом. Кришталевий вінець верховного септона з кожним порухом його голови запалював у повітрі яскраві веселки. За столом ради королева Серсея блищала золототканою сукнею з розрізами винного оксамиту, а біля неї метушився Варис у бузковому альтембасі. Місячок та пан Донтос мали на собі новенькі пістряві вбрання, чисті, наче весняний ранок. Навіть пані Танда з дочками виглядали доволі гарно у схожих сукнях пірузового шовку, прикрашених білячим хутром, а князь Гиліс кашляв у велику хустку криваво-червоного шовку, облямовану золотим мереживом. Король Джофрі сидів над усіма посеред лез та шпичаків Залізного Престолу. Він мав на собі важкий, шитий золотом кармазиновий жупан, чорний кунтуш, прикрашений рубінами, а на голові — важку золоту корону.

299