Чвара королів - Страница 275

275

— Пане капітане! — За плечем з’явився його син Матос. — Ваш шолом.

Давос узяв його обома руками і насунув на голову. Шолом-горщик не мав заборола, бо Давос не терпів, коли зорові щось заважало. До того часу горщики зі смолою вже падали з неба дощем. Один розбився на чардаку «Пані Мар’ї», але жеглярі Аларда швидко збили полум’я. На правому боці з «Гордості Плавня» залунали роги, весла з кожним ударом здіймали хмари бризок. Півсажневе ратище, випущене зі скорпіона, впало за аршин від Матоса і вгрузло у дерево чардаку. Перша шерега кораблів вже підійшла до ворога на постріл з лука; між кораблями зі зміїним шипінням злетіли зграї стріл.

На південь від Чорноводи вояки тягли до води грубо збиті плоти, а під тисячею барвистих корогв шикувалися валки щитників та стрільців. Усюди майоріло вогняне серце, а маленький чорний олень усередині нього лишався майже непомітним. «Ми мали б битися під вінчаним оленем» — подумав Давос. — «Олень був знаком короля Роберта, місто вітало б його з радістю. А цей чужий прапор тільки збурює люд проти нас.»

Він не міг бачити вогняного серця без того, щоб не згадати про тінь, яку Мелісандра породила у мороці під Штормоламом. «Ну хоч цю битву ми ведемо при світлі дня і зброєю чесних людей» — сказав собі Давос. — «Червоній жінці з її темними дітьми тут немає місця.» Станіс відправив її назад на Дракон-Камінь разом зі своїм небожем-байстрюком Едріком Штормом. Керманичі та значкове панство наполягло, що на полі бою жінці нема чого робити. Заперечували тільки королевині люди, і то не надто голосно. Втім, король ладен був уже відмовити, коли князь Брис Карон сказав:

— Ваша милосте, якщо ворожбитка буде з нами, то опісля люди скажуть, що перемогла вона, а не ви. Що ви зобов’язані короною її чарам.

Його слова схилили терези. Давос під час суперечки мав розум тримати язика на припоні. Але правду кажучи, не сумував, коли побачив чародійчину спину, бо не хотів мати нічого спільного ані з самою Мелісандрою, ані з її богом.

З правого боку «Побожність» насунулася на берег, викинула перехідний місток. Лучники ринули на мілку воду, тримаючи луки над головою, щоб не змочити тятиви. Вони з плюскотом вибігали з води на вузьку смугу берега під стрімчаками. З замку над їхніми головами полетіли камені, стріли та списи, але кут був надто крутий, і великої шкоди вони не завдали.

«Молитва» пристала аршинів за тридцять угору течією, а «Благочестя» саме звертало у бік берега, коли вздовж річки звідкілясь примчали кінні захисники міста, вибиваючи копитами бойових огирів віяла бризок з мілкої води. Лицарі заходилися поратися серед лучників, наче вовки серед курей, заганяючи їх у воду або назад на кораблі й не даючи більшості навіть стрілу накласти. Щитники ринули на захист своїх стрільців зі списами та сокирами, і за три удари серця берег перетворився на шалену криваву бійню. Давос упізнав шолом Хорта у вигляді собачої голови. Біле корзно віяло за плечима, коли він увірвався містком на чардак «Молитви», розвалюючи голови усім, хто траплявся під руку.

Навколо замку здіймався на пагорбах за кільцем мурів Король-Берег. Вздовж берега річки панувала зчорніла пустка: ланістерівці випалили там усе і відступили за Грязючну Браму. На мілкій воді чорніли короби затоплених суден, що заважали підійти до довгих кам’яних пришибів. «Ні, тут нам висадки не буде.» За Грязючною Брамою Давос бачив верхівки трьох велетенських метавок-журавлів. Високо на пагорбі Візеньї сонце блищало на семи кришталевих баштах Великого Септу Баелора.

Давос не бачив, як почалася битва на воді, але почув, як затріщали перші дві галери, що стикнулися разом. Котрі дві то були, він сказати не міг. За мить над водою пролунав другий тріскучий удар, а далі й третій. За тріском та виском дощок і колод Давос почув глухе тумкання передньої метавки «Люті». «Морський олень» розколов одну з Джофріних галер чисто навпіл. Але «Собачий ніс» палав, а «Королева Алісанна» застрягла між «Шовковою панною» та «Сороміцькою панною», і її люди відбивалися від нападників коло поручнів.

Просто попереду Давос побачив, як ворожий «Бережанин» вклинився між «Вірним» та «Пірначем». Перший встиг прибрати весла правого боку ще до удару, але ліві весла «Пірнача» порснули, наче солома, коли «Бережанин» проскреготав уздовж його боку.

— Пускай! — наказав Давос, і його лучники пустили над водою нищівний дощ стріл. Він побачив, як упав капітан «Бережанина», і спробував пригадати його ім’я.

На березі з-за муру вигулькнули важелі величезних журавлів: раз, два, три, і сотні каменів злетіли високо у жовте небо. Кожен був завбільшки з людську голову; там, де вони падали, злітали віяла бризок, дубові дошки трощилися на тріски, а жива людська плоть вибухала кістками, кров’ю та м’ясом. По всій річці перша шерега кораблів вступила у битву. Летіли гаки на мотузках, залізні тарани пробивали дерев’яні короби, нападники вдиралися на ворожі кораблі, зграї стріл шурхали одна крізь іншу посеред хмар диму, вмирали люди… та поки що не на його кораблі.

«Чорна Бета» сунула вгору річкою; бумкання тулумбасу веслярського старшини відлунювало у капітановій голові, поки він шукав жертву для тарану. «Королеву Алісанну» затиснули два ланістерівські кораблі, міцно зчепилися з нею гаками та линвами.

— Таранний хід! — заволав Давос.

Тулумбас навіжено заторохтів, і «Чорна Бета» полетіла над водою; вода під її носом кипіла білим. Алард теж побачив ту саму ціль; «Пані Мар’я» стала поруч. Перша шерега остаточно перетворилася на плутанину окремих двобоїв. Три зчеплені разом кораблі маяли попереду, повільно оберталися, а на їхніх чардаках мечі та сокири чинили кривавий безлад. «Ще трохи» — заблагав Давос Лукомор Воїна з Седмиці, — «поверни її ще трохи, покажи мені її бік».

275