Чвара королів - Страница 264

К оглавлению

264

— Якщо ви не надсилали вбивцю, то це зробила ваша сестра.

— Якби так, тоді я б знав. Серсея не має від мене таємниць.

— Тоді Біс.

— Тиріон невинніший за вашого Брана. Він не лазив нічиїми вікнами і ні за ким не шпигував.

— Тоді чому вбивця мав при собі його кинджала?

— Якого саме кинджала?

— Отакого завдовжки, — показала вона долонями, — простого на вигляд, проте мистецької роботи, з клинком валірійського булату і руків’ям драконової кістки. Ваш брат виграв його в пана Баеліша на турнірі в день іменин принца Джофрі.

Ланістер налив, випив, налив ще і втупився у кухля.

— Це вино стає дедалі смачніше з кожним ковтком. Хто б міг таке уявити? А я тепер пригадую той кинджал, як ви його описали. Кажете, він його виграв? Як саме?

— Поставив на вас проти Лицаря Квітів у кінному герці. — Але щойно Кетлін це вимовила, як зрозуміла, що каже щось не те. — Е ні… може, навпаки?

— Тиріон на герцях завжди ставив на мене, — відказав Хайме. — Але того дня пан Лорас зсадив мене з сідла. Випадково зсадив, прошу зазначити — я просто злегковажив на малого. Але то байдуже. Що б там не ставив мій братик, він те програв… але кинджал справді перейшов з одних рук до інших, я тепер пригадую. Роберт вимахував ним переді мною того самого вечора на учті. Його милість любив присолювати мої рани, особливо напідпитку. А чи бував він колись не напідпитку?

Кетлін згадала, що Тиріон Ланістер казав приблизно те саме, поки вони їхали крізь Місячні гори. Тоді вона відмовлялася йому вірити, бо ж Петир клявся у іншому. Той Петир, який був їй майже як брат. Петир, такий закоханий у неї, що бився у двобої за її руку… і все-таки, якщо Хайме і Тиріон розповідають одне й те саме, то що ж це виходить? Адже брати не бачилися один з одним, відколи виїхали з Зимосічі більше як рік тому.

— Чи не пробуєте ви мене обдурити?

Десь тут крилася пастка.

— Я вам зізнався, що власноруч викинув ваше безцінне хлоп’я з вікна. Заради якого хісна я б став брехати про ножа?

Він дмухнув ще один кухоль вина.

— Вірте у що хочете, а мені байдуже, що про мене думають. Тепер моя черга. Чи стали Робертові брати до бою?

— Так, стали.

— Не надто щедра відповідь, еге ж? Ану розповідайте, пані, бо й від мене почуєте не більше!

— Станіс рушив на Король-Берег, — буркнула Кетлін. — Ренлі мертвий. Його вбив у Лихомості його ж брат. Якоюсь чорною химороддю, мені невідомою.

— Яка жалість, — зазначив Хайме. — Ренлі був мені до вподоби, а от Станіс — то зовсім інша справа. На чий бік стали Тирели?

— Спочатку на бік Ренлі. Тепер вже не знаю.

— Вашому хлопчакові, напевно, самотньо.

— Роббові кілька днів тому виповнилося шістнадцять… він дорослий чоловік і король. Він переміг у кожній битві, яку дав ворогові. Остання звістка була про те, що він узяв приступом замок Прискалок, стіл дому Вестерлінів.

— Але з батьком моїм ще не стрічався, ні?

— Коли стрінеться, то поб’є. Як побив вас.

— Мене він застукав зненацька. То була підла штука.

— Ви ще смієте балакати про підлі штуки? Ваш брат Тиріон надіслав нам горлорізів у шатах послів, під прапором миру.

— Якби в цюпі сидів один з ваших синів, хіба його брати не вчинили б заради нього так само?

«Мій син не має братів» — подумала Кетлін. Та про свій біль вона не розкаже такій тварюці, як оця перед нею.

Хайме ковтнув ще вина.

— Життя брата — ніщо, честь — усе? Такий ваш звичай, еге ж?

Ще ковток.

— Тиріон розумний. Він знає, що ваш син ніколи не погодиться віддати мене за викуп.

Цього Кетлін заперечувати не могла.

— Роббове панство радше зажене вас на той світ. Зокрема Рікард Карстарк. Ви вбили двох його синів у Шепітній Пущі.

— Отих двох з сонцями? — Хайме здвигнув плечима. — Та я ж, по правді, намагався вбити вашого синочка. А ті просто стали на дорозі. Я їх убив у чесному бою, посеред запеклої битви. Звичайна справа для лицаря.

— Як ви можете вважати себе лицарем, коли порушили геть усі лицарські обітниці?!

Хайме сягнув по глек і знову налив собі кухля.

— Ой леле, тих обітниць стільки… кінця їм немає. Захищай короля. Корися королю. Зберігай його таємниці. Виконуй його накази. Віддай своє життя за нього. Але ж і батькові корися. Люби сестру. Захищай невинних. Борони слабких. Шануй богів. Додержуй законів. Це вже занадто. Хай що робиш, а якусь обітницю та порушиш.

Він зробив добрячий ковток, на мить заплющив очі та відкинув голову на пляму селітри на стіні.

— Я ж був наймолодшим лицарем, який вдяг біле корзно.

— І наймолодшим, який зрадив обітниці свого корзна, Крулерізе.

— Кру-ле-різ! — повторив Хайме. — Ой, якого зацного круля вам врізав!

Він підняв кухля.

— За Аериса Таргарієна, Другого тако нареченого, всього Семицарства Повелителя і на Державі Господаря! І за меча, що перетяв йому горлянку! Золотого меча, щоб ви знали. Він такий був, доки лезом не потекла червона кров. От і вийшли ланістерівські кольори — червінь та золото.

Коли він зареготав, Кетлін зрозуміла: вино свою справу зробило. Хайме висмоктав більшу частину глека і був добряче п’яний.

— Тільки такий, як ви, пишатиметься скоєним.

— Кажу ж вам — таких, як я, немає. Ану скажіть мені ось що, пані Старк: чи розповідав вам колись ваш Нед докладно про батькову смерть? Або братову?

— Брандона вдавили на очах в його батька. Потім убили і князя Рікарда.

«Бридке свавілля, що сталося шістнадцять років тому. Навіщо він питає про нього зараз?»

— Вбили, так, але як саме?

264