Чвара королів - Страница 254


К оглавлению

254

Привид чалапав коло Джона, хутко перебираючи лапами. Інколи він зупинявся, обертався, нашорошував вуха, наче чув щось позаду себе. Джон начебто знав, що сутінькоти не нападають на живих людей, якщо конче не гибіють з голоду, та все одно перевірив, як Пазур ходить у піхвах.

Найвищу точку пересуву позначала вивітрена арка сірого каменю. Тут шлях ширшав і починав довгий спуск у долину річки Молочної. Кворин розсудив, що краще відпочити тут, доки тіні знову не видовжаться.

— Для того, хто носить чорне, тіні — найліпші друзі, — казав він.

Джон розумів, що розвідник має рацію. Було б приємно якийсь час проїхатися при світлі, дозволити яскравому гірському сонечку прогріти чорні кобеняки та вигнати холод з кісток. Але вони не зважувалися. Де було три спостерігачі, могли з’явитися інші, які тільки й чекали, щоб здійняти тривогу.

Вуж згорнувся клубком під своїм пошарпаним кожухом і майже відразу заснув. Джон поділився шматком солонини з Привидом, поки Міляк та Джура Долобрід годували коней. Кворин Піврукий сидів спиною до скелі й нагострював край свого меча-півторака довгими повільними рухами. Джон якусь мить дивився, а тоді набрався хоробрості й рушив до нього.

— Ласкавий пане, — мовив він, — ви жодного разу не спитали, як я владнав справу. З дівчиною.

— Я тобі не пан, Джоне Сніговію. — Кворин шурхнув м’якенько вздовж клинка бруском у двопалій руці.

— Вона сказала, що Манс радо мене прийме, якщо я втечу з нею.

— І не збрехала.

— А ще щось таке про те, що ми родичі. Розповіла мені казку…

— …про Барда Баеля та троянду Зимосічі. Вуж мені переказав. Так сталося, що я ту пісню знаю. Манс співав її за минулих часів, коли ми поверталися з розвідок. Він кохався у дичацьких піснях. Та й у жінках теж.

— То ви його знали?

— Ми всі його знали. — Голос був сумний.

«Вони були не тільки братами, але й друзями» — усвідомив Джон, — «а стали запеклими ворогами».

— Чому він утік?

— Хтось каже, заради дівки. Хтось — заради корони. — Кворин перевірив край меча подушечкою великого пальця. — Він, наш Манс, жінок полюбляв. І коліна легко не згинав. Таку вже мав вдачу. Та не тільки в тому справа. Він любив дику пущу більше за Стіну. Мав цю любов у крові. Адже народився він дичаком — його забрали дитиною, коли перерізали якихось наскочників. Коли він утік з Тіньової Вежі, то всього лише повернувся додому.

— Скажіть, а чи добрим він був розвідником?

— Найкращим з усіх нас, — відповів Піврукий, — та водночас і найгіршим. Тільки такі бовдури, як Торен Рідколіс, зневажають дичаків. Хоробрістю, Джоне, вони не поступаються нам. Такі ж сильні, спритні, розумні. Проте не знають послуху і справжніх ватажків. Себе величають «вільний нарід», і кожен вважає себе достойнішим за короля та розумнішим за маестра. Манс був такий самий. Слухати наказів зрештою так і не навчився.

— Я теж, — тихо мовив Джон.

Кворинові очі, сірі та проникливі, здавалося, бачили його наскрізь.

— То ти її відпустив? — Голос був анітрохи не здивований.

— Ви знали?

— Тепер знаю. Розкажи мені, чому ти її пожалів.

Скласти слова докупи було важко.

— Мій батько ніколи не тримав ката. Він казав, що мусить подивитися людині в очі й почути її останні слова, перш ніж стратити. Що такий його обов’язок перед нею. Я глянув Ігритті в очі… — Джон безпорадно витріщився на свої руки. — Я знаю, що вона ворог, але зла в ній не побачив.

— В двох інших його теж не було.

— Тоді йшлося про наше життя, — заперечив Джон. — Якби вони нас побачили і засурмили…

— То дичаки б нас вистежили і вбили, вірно кажеш.

— Але тепер ріг у Вужа. Ми забрали ножа та сокиру Ігритти. Вона позаду нас, іде пішки, неозброєна…

— …і нам навряд чи загрожує, — погодився Кворин. — Якби я хотів її смерті, то лишив би з Міляком або зробив справу сам.

— То навіщо ж ви наказали мені?

— А я тобі не наказував. Я тобі сказав зробити те, що треба. А вирішувати, що саме треба, лишив тобі. — Кворин підвівся і вклав меча-півторака назад у піхви. — Коли я хочу обстежити якусь гору, то кличу Вужа. Якщо хочу поцілити стрілою в око ворога через ціле поле, ще й при вітрі, то прошу Джуру Долоброда. Міляк примусить будь-кого виказати всі його таємниці. Щоб очолювати людей, ти мусиш їх знати, Джоне Сніговію. І тепер я знаю про тебе більше, ніж знав уранці.

— А якби я її вбив? — спитав Джон.

— То вона б померла, і я б однак спізнав тебе краще, ніж раніше. Та годі базікати. Треба спати. Попереду багато верст і небезпек. Бережи сили, вони тобі знадобляться.

Джон сумнівався, що легко засне, та розумів, що Піврукий має рацію. Він знайшов схованку від вітру під виступом скелі та зняв кобеняка, щоб накинутися ним, як ковдрою.

— Привиде! — покликав Джон. — Сюди! До мене!

Він завжди спав краще, маючи під боком великого білого звіра — той пахнув так заспокійливо і зігрівав кошлатим світлим хутром. Та цього разу Привид лише зиркнув, відвернувся і затрусив у обхід навколо коників. Ще мить — і вовк геть зник з очей. «Хоче полювати» — зрозумів Джон. — «Може, тут у горах є кози. Мають же сутінькоти чимось жити.»

— Тільки б ти не пробував звалити кота, — пробурмотів Джон, куняючи. Навіть для лютововка бійка з сутінькотом не минулася б дурно.

Джон загорнувся у кобеняка і витягся попід скелею. Заплющивши очі, він побачив уві сні лютововків.

Їх було п’ять, хоча мало бути шість, до того ж розсіяних далеко один від одного. Джон відчув глибокий відчай, почуття неповноти, порожнє місце у серці. Ліс був величезний та холодний, а вони — такі малі, такі розгублені. Десь там блукали його брати і сестра, та він загубив їхній запах. Він сів на задні лапи, підняв голову до неба, що темніло, і лісом залунав його плач — довгий, самотній, жалібний. Коли плач завмер, він нашорошив вуха і дослухався, та єдиною відповіддю було зітхання сніговію.

254