Чвара королів - Страница 253

253

Зрештою знадобилося аж три служниці, щоб відтягти Сансу від комина. Всі її зусилля виявилися марними. Простирадла та ковдри згоріли, але поки її приборкували, стегнами вже знову потекла кров. Її власне тіло наче вчинило зраду: віддало її на поталу Джофрі й розгорнуло прапор ланістерівського кармазину перед очима всього світу.

Коли вогонь загасили, покоївки викинули геть спаскуджену перину, розігнали найгустіший дим і принесли купільницю. Жінки заходили й виходили, казали до неї щось незрозуміле, кидали чудернацькі погляди. Купіль наповнили гарячою водою, мало не окропом; Сансу скупали, вимили волосся, дали їй шматок тканини — носити між ніг. До тієї пори Санса вже заспокоїлася і сама засоромилася власних дурощів. Дим зіпсував мало не весь її одяг; одна зі служниць вийшла геть і повернулася з зеленою вовняною сорочкою, що майже пасувала Сансі.

— Не така гарна, як ваші власні, та згодиться, — проказала служниця, натягаючи сорочку Сансі через голову. — Добре, хоч черевики не згоріли, не муситимете йти до королеви босоніж.

Серсея Ланістер саме снідала, коли Сансу привели до її світлиці.

— Сідай, коли ласка, — гостинно припросила королева. — Їсти хочеш?

Вона майнула рукою на стіл, де слуги поставили вівсяну кашу, мед, молоко, варені яйця, хрустку смажену рибу.

Від самого вигляду їжі Сансу занудило. Живіт їй зав’язався у вузол.

— Ні, красно дякую, ваша милість.

— Не можу тебе винуватити. Коли з одного боку Станіс, а з іншого Тиріон, то що не з’їси, а смакуєш самий попіл. А тепер ще й ти узялася палити ватри. На що ти, власне, сподівалася?

Санса похнюпилася.

— Я злякалася крові.

— Кров — то печатка твоєї жіночості. Пані Кетлін мала б навчити тебе про такі речі. Ти вперше розквітла, тільки й усього.

Санса ніколи ще не почувалася менш квітучою.

— Паніматка розповідали мені, та я… гадала, воно буде якось інакше.

— Як інакше?

— Не знаю… не так брудно, якось чарівніше.

Королева Серсея засміялася.

— От почекай, Сансо, поки народиш дитину. Життя жінки — то дев’ять часток бруду і одна часточка чарів. Ти ще побачиш на власні очі. Щоправда, ті частки, що ми вважаємо чарами, нерідко виявляються найбруднішими. — Вона ковтнула трохи молока. — Отже, ти стала дорослою жінкою. Ти хоч розумієш, що це означає?

— Це означає, що я тепер мушу вийти заміж, лягти у подружнє ліжко, — промимрила Санса, — і народити королю дітей.

Королева насмішкувато скривилася.

— Бачу, ти вже не в такому захваті, як була колись. Втім, я тебе не винувачу. З Джофрі завжди було важко. Ба навіть народити його… пологи тривали півтори доби, Сансо, а біль ти собі не зможеш навіть уявити. Я верещала так, що Роберт чув, мабуть, аж у королівській пущі.

— Хіба їхня милість були не з вами?

— Роберт? Роберт полював. Такий вже він мав звичай. Щойно наближався строк, як мій ясновельможний чоловік ховався у гущавині лісу зі своїми псами та псярами. А коли повертався, то дарував мені якусь шкуру чи оленячу голову. А я йому за те — дитину. Втім, не скажу, щоб надто прагнула його присутності. Коло мене крутився великий маестер Пицель, ціла зграя повитух, а ще мій брат. Коли Хайме чув, що йому не можна до ліжка породіллі, він посміхався і питав, хто саме візьметься випхати його геть.

— Боюся, від Джофрі ти такої відданості не діждешся. За те дякуй своїй сестрі, якщо колись стрінеш її на тому світі. Джофрі ніколи не забуде той день на Тризубі, коли вона його зганьбила, а ти все бачила. Ось він і ганьбить тебе у відповідь. Втім, ти сильніша, ніж здаєшся. Дещиця приниження тебе не вб’є. Мене ж не вбила. Короля ти можеш не кохати, але дітей його полюбиш палко і назавжди.

— Я кохаю короля усім серцем, — мовила Санса.

Королева зітхнула.

— Краще б ти вивчила якусь нову побрехеньку, і якомога швидше. Обіцяю: твоя нинішня Станісові не сподобається.

— Новий верховний септон каже, що боги не дозволять князеві Станісу перемогти, бо Джофрі — наш єдино істинний король.

На королевиному обличчі майнула ледве помітна посмішка.

— І Робертів законно уроджений син та спадкоємець. Щоправда, Джоф завжди плакав, коли Роберт брав його на руки. Його милості це не подобалося. Його підло вроджені байстрюки завжди весело до нього агукали, смоктали палець, який він пхав у їхні байстрюцькі ротики. Роберт любив посмішки та веселощі, жити без них не міг. Тому ходив туди, де завжди міг їх знайти — до друзів та шльондр. Роберт хотів, щоб його любили. Мій брат Тиріон хворий на ту саму хворобу. А ти хочеш, щоб тебе любили, Сансо?

— Кожен хоче, щоб його любили.

— Бачу, знизу потекла, та вгорі розуму не нажила, — пирхнула Серсея. — Дозволь мені, Сансо, у твій особливий жіночий день поділитися з тобою крихтою жіночої мудрості. Кохання — то отрута. Солодка отрута, хто б казав. Але вбиває вона незгірш всякої іншої.

Джон VII

У Вискливому Пересуві панувала темрява. Величезні кам’яні стіни гір ховали сонце більшу частину дня, і розвідники їхали в тіні, паруючи подихом людей та коней у холодному повітрі. Крижані пальці води капотіли зі снігових шапок нагорі у малі замерзлі калюжі, що тріщали та ламалися під копитами бахмутиків. Інколи вони помічали кілька стеблин якогось зілля, що витикалося з тріщини у скелі, або пасмо блідої мшеді, але трави тут не було, а всі дерева лишилися унизу.

Стежка була крута, вузька, дерлася весь час угору. Коли проходом можна було рухатися тільки по одному, попереду завжди йшов Джура Долобрід, роздивляючись навколишніми горами і тримаючи довгого лука напоготові. Казали, що він має найвірніше та найгостріше око у всій Нічній Варті.

253