Чвара королів - Страница 234

234

— Хай королює на зчорнілих кістках і печеному м’ясі, — мовив він до іншого чоловіка унизу. — Хай владарює над попелом і вугіллям.

Дрогон заверещав, уп’явся пазурами крізь шовк та шкіру, але король на престолі нічого не почув, і Дані рушила далі.

«Візерис» — майнула в неї перша думка, коли вона спинилася знову. Але з другого погляду вона зрозуміла, що помилилася. Чоловік мав братове волосся, але вищий зріст, а очі — темно-волошкові замість бузкових.

— Аегон, — мовив він до жінки, що годувала грудьми немовля у великому дерев’яному ліжку. — Чи буває краще ім’я для короля?

— Ти складеш для нього пісню? — спитала жінка.

— Він має пісню, — відповів чоловік. — Він є обіцяним принцом, і йому належить пісня льоду та вогню.

Проказавши це, він підняв очі й зустрівся поглядом з Дані. Їй здалося, що він побачив, як вона стоїть за дверима.

— Повинен бути ще один, — мовив чоловік, але чи казав він їй, а чи жінці у ліжку, вона не зрозуміла. — Дракон має три голови.

Він пішов до лави під вікном, узяв до рук арфу і легенько пробіг пальцями по її срібних струнах. Кімнату наповнив солодкий сум; чоловік, дружина та дитина розтанули, наче ранкова імла. Залишилася тільки музика, і Дані поспішила від неї геть своєю дорогою.

Їй здалося, що вона блукала довгою палатою ще з годину, поки та нарешті не скінчилася крутими кам’яними сходами донизу в темряву. Усі двері — хоч зачинені, хоч відчинені — були від неї ліворуч. Дані глянула назад за себе. Вона злякано здригнулася, коли усвідомила, що смолоскипи потроху згасають — лишилося горіти хіба зо два чи три десятки. Ще один вигорів просто в неї на очах, і темрява просунулася трохи далі палатою, підповзаючи до неї. Дослухавшись, вона почула наближення ще чогось — воно шурхотіло і повільно тяглося витертим килимом. Її охопив жах. Назад вона повернутися не могла, лишатися на місці боялася, але куди ж мала рухатися далі? Праворуч дверей не було, а сходи вели донизу, а не вгору.

Поки вона стояла та вагалася, згас ще один смолоскип, і звук наблизився. Дрогон затрусив довгою шиєю та роззявив рота, готуючись заверещати. Між зубів здіймалася пара. «Він теж чує.» Дані знову обернулася до порожньої стіни, але там нічого не було. «Чи немає там, часом, таємних дверей, яких я не бачу?» Згас іще один смолоскип. А тоді ще один. «Перші двері праворуч, сказав він. Завжди перші двері праворуч. Перші двері праворуч…»

І раптом втямила… це ж останні двері ліворуч!

Дані кинулася крізь них. Там була ще одна маленька кімнатка з чотирма дверима. Праворуч, і знову праворуч, і ще раз праворуч, і праворуч, і праворуч, і праворуч, і праворуч, аж поки не запаморочилося в голові й не перехопило подих.

Коли вона зупинилася, то побачила ще одну вогку кам’яну палату… але цього разу протилежні двері були круглі, подібні до роззявленого рота, і за ними у траві серед дерев стояв П’ят Прей.

— Хіба могли Невмирущі скінчити з вами так скоро? — недовірливо спитав він, побачивши її.

— Так скоро? — збентежилася вона. — Я шукаю їх вже кілька годин, і досі не знайшла.

— Ви не туди звернули. Ходімо, я покажу дорогу. — П’ят Прей простяг руку.

Дані завагалася. Праворуч від неї стояли зачинені двері…

— Ні, не туди, — твердо вимовив П’ят Прей, незадоволено скрививши сині губи. — Невмирущі не стануть чекати вічно.

— Наші жалюгідні життя для них — то лише мерехтіння мушиних крилець, — нагадала Дані.

— Вперта дитина. Ти загубишся назавжди, і ніхто тебе не знайде!

Вона пішла від нього до дверей праворуч.

— Ні! — заверещав П’ят. — Ні, до мене, ходи до мене, до мене!

Обличчя його зминалося всередину, перетворюючись на якогось блідого черв’яка.

Дані лишила його позаду і ступила на сходи. Почався підйом. Невдовзі ноги її вже боліли, і вона згадала, що ззовні Дім Невмирущих не мав жодної башти.

Нарешті сходи скінчилися. Праворуч стояло кілька розчахнутих широких дверей. Вони були різьблені з чорного південного дерева та білого оберіг-дерева. Білі та чорні зерна звивалися дивними, сплетеними разом візерунками — надзвичайно гарними, але й лячними водночас. «Кров дракона не повинна боятися.» Дані швидко проказала молитву, благаючи Воїна про мужність та дотракійського конячого бога про силу, і примусила себе ступити уперед.

За дверима була величезна палата, повна розкішно вбраних чаклунів. Хтось мав на собі пишні шати з горностаю, червоного оксамиту, золототканого альтембасу. Інші хизувалися хитромудрими обладунками, оздобленими коштовним камінням, або високими гострими капелюхами, помережаними зірками. Були там і жінки, вдягнені у неймовірно гарні та звабливі сукні. Крізь вікна кольорового скла падали навскіс промені сонця; повітря повнилося найгарнішою музикою з усієї, яку вона чула.

Побачивши її, підвівся та посміхнувся королівської постави чоловік у багатих шатах.

— Даянерис із дому Таргарієн, ласкаво просимо! Заходь і поділи з нами їжу вічності. Ми є Невмирущі Карфу.

— Як довго ми чекали на тебе, — додала жінка поруч з ним, вдягнена у буяння троянд та срібла. Грудь, яку вона лишила оголеною за карфійським звичаєм, була незрівнянно досконалою.

— Ми знали, що ти до нас прийдеш, — мовив король-чародій. — Ми знали про тебе ще тисячу років тому і весь цей час чекали. Ми надіслали комету, щоб показати тобі шлях.

— Ми маємо знання, яке хочемо поділити з тобою, — мовив воїн у сяючому смарагдовому обладунку, — а також чарівну зброю, щоб спорядити тебе на битву. Ти пройшла усі випробування. Тепер сідай з нами, і всі твої питання одержать відповіді.

234