Чвара королів - Страница 233

233

— Розумію.

— Коли ви з’явитеся до палати Невмирущих, майте терпець. Для них наші жалюгідні життя — лише мерехтіння мушиних крилець. Слухайте якомога уважніше, і кожне почуте слово записуйте у своєму серці.

Коли вони досягли дверей — великого, видовженого вгору рота у стіні, зробленій за подобою людського обличчя — на порозі їх чекав найменший карлик, бачений Дані. Не вищий, ніж їй по коліно, гостропикий, з кирпатим свинячим носом, але вдягнений у тонкого краму ліберію синьо-лілового кольору. В крихітних рожевих рученятах він тримав срібну тацю, а на ній стояв вузький кришталевий келих густої синьої рідини — «вечірньої тіні», вина ворожбитів.

— Візьміть та випийте, — заохотив П’ят Прей.

— А чи не посиніють від того мої вуста?

— Одна стеблина лише відкриє вам вуха та розвіє туман з очей, щоб ви могли бачити і чути істини, поставлені перед вами.

Дані підняла келиха до вуст. Перший ковток гидко відгонив чорнилом та гнилим м’ясом, але невдовзі наче розбудив усередині неї життя. Вона відчувала, як грудьми повзуть і завиваються зміями навколо серця гарячі пальці, а на язику з’являється смак меду, анижу та вершків, материного молока та сімені Дрого, червоного м’яса, гарячої крові та розтопленого золота… усі колись куштовані нею смаки відразу, і водночас жоден з них. Та ось нарешті келих спорожнів.

— Тепер можете увійти, — мовив ворожбит.

Дані поставила келих на тацю служника і ступила досередини. Вона стояла у кам’яному передпокої з чотирма дверима, по одній на кожну стіну. Без жодного вагання вона рушила до правих дверей і рішуче подолала їх. Друге приміщення виявилося таким самим, як перше. І знову вона обернулася до дверей одесну від себе. Штовхнувши їх, Дані побачила ще один маленький передпокій з чотирма дверима. «Я потрапила до царини чар».

Четверта кімната була не кутаста, а видовжено-округла. Замість каменю її стіни були вибудувані з поїденого шашіллю дерева. А замість чотирьох дверей вона мала шість.

Дані обрала праві двері та увійшла до темної довгої палати з високою стелею. Праворуч тяглися рядком смолоскипи, що горіли димним жовтогарячим полум’ям. Але двері були тільки ліворуч. Дрогон розгорнув широкі чорні крила, збурив ними застояне повітря і пролетів зо три сажні, перш ніж вельми ганебно гепнутися на підлогу. Дані широкими кроками рушила за ним.

Поїдений пліснявою килим під ногами колись буяв пишними барвами; у тканині серед вицвілого сірого та плямистого зеленого досі виднілося подерте золоте шиття. Рештки килима глушили кроки, та це не надто втішало, бо натомість Дані чула звуки зсередини стін: тихе шкрябання та шурхотіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж їх почув і повів носом услід, а коли звуки припинилися, гнівно заверещав. Крізь деякі з зачинених дверей долинуло дещо бентежніше. Одні двері трусилися і стугоніли, наче хтось намагався крізь них пробитися. З-за інших лунало дивне дудіння, позбавлене усякого музичного ладу. Зачувши його, дракон почав люто хльоскати хвостом з боку в бік. Дані поспішила проминути ті двері якомога швидше.

Не всі двері були зачинені. «Я не дивитимуся» — сказала собі Дані, та все ж не втрималася від спокуси.

У одній кімнаті на підлозі простяглася вродлива гола жінка, на якій ковчилися четверо малих чоловічків. Вони мали гострі пацючі писки та крихітні рожеві ручки, як той служник-карлик, що подав їй келиха з вечірньою тінню. Один з чоловічків завзято розгойдувався між її стегон, а інший ґвалтував груди — смикав за соски вологим червоним ротом, шматував їх та жував.

Далі вона набріла на учту мерців. Жахливо порізані та порубані, бенкетники лежали поперек перевернутих стільців, на посічених столах, у калюжах загуслої крові. Дехто втратив кінцівки, а хто й голови. Відрубані руки стискали скривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. На престолі понад усіма сидів мертвий чоловік з головою вовка. Він мав на голові залізну корону, а у одній руці тримав ягнячий окіст так, як можновладець міг би тримати пірнача. Його очі стежили за Дані з мовчазним проханням.

Дані втекла від короля, але тільки до наступних відчинених дверей. «Я знаю цю кімнату» — спало їй на думку. Вона згадала великі дерев’яні крокви, різьблені на них писки різноманітних тварин. А за вікном стояло лимонне дерево! Від одного погляду на нього серце заскніло жагою. То був дім з червоними дверима, їхній будинок у Браавосі. Щойно вона це подумала, як до палати ступив старий лицар, пан Вілем, важко спираючись на палицю.

— Осьде ви, мала принцесо, — проказав він своїм лагідним буркотливим голосом. — Ходімо, ходімо до мене, люба панно, тепер ви вдома, тепер вам ніщо не загрожує.

Його велика зморшкувата рука, м’яка, наче стара і добре вичинена шкіра, сягнула до неї. Дані зажадала взяти її, поцілувати її — зажадала найсильніше у світі. Її нога сама вже рушила уперед, але раптом Дані зрозуміла: він же мертвий, мертвий! Її лагідний старий ведмідь помер багато років тому. Вона обернулася і кинулася бігти.

Довга палата тяглася й тяглася. Вона мала безліч дверей ліворуч і самі лише смолоскипи праворуч. Дані проминула стільки дверей, що не могла й полічити: зачинені, відчинені, дерев’яні, залізні, багато різьблені, зовсім прості, з ручками, замками та молотками. Дрогон плескав хвостом їй по спині, підганяючи уперед, і Дані бігла, аж поки не знесилилася.

Нарешті ліворуч з’явилася пара великих спижевих дверей, розкішніших за всі інші. З її наближенням вони розчахнулися, і Дані мимоволі зупинилася подивитися. Двері відчинялися у склепінчасту кам’яну палату, більшої за яку вона не бачила. Зі стін дивилися черепи мертвих драконів. На високому шпичастому престолі сидів старий у багатих шатах. Він мав темні очі та довге срібно-золоте волосся.

233