Чвара королів - Страница 223

223

Бран витяг себе з ліжка і перебрався залізним пруттям до вікна. Пальці його трохи плуталися, намагаючись відчинити віконницю. Дворище було порожнє, усі видимі оком вікна — темні. Замок Зимосіч спав.

— Ходор! — закричав він донизу так голосно, як тільки міг.

Ходор, напевне, спав над стайнями, але якщо кликати досить гучно, він мусив почути. Або хтось інший.

— Ходор, швидше сюди! Оша! Мейра, Йоджен, хоч хтось! — Бран склав руки навколо рота. — Хо-о-о-о-о-д-о-о-о-о-ор!

Коли позаду з хряскотом прочинилися двері, до них увійшов хтось незнайомий Бранові: у шкіряному каптані з нашитими залізними бляхами, з довгим вузьким ножем у руці та сокирою за плечима.

— Чого вам треба? — злякано спитав Бран. — Це мої покої. Вийдіть звідси геть!

Слідом за першим до опочивальні зайшов Теон Грейджой.

— Ми не завдамо тобі шкоди, Бране.

— Теон? — Бранові аж запаморочилося від полегшення. — Тебе Робб прислав? А сам він теж тут?

— Робб далеко звідси. Він тобі не допоможе.

— Не допоможе? — Бран був спантеличений. — Не лякай мене, Теоне.

— Тепер я принц Теон. Ми тепер обоє — принци, Бране. Хто б міг таке уявити навіть уві сні? А от ваш замок, ясновельможний принце, тепер мій, бо я його захопив.

— Зимосіч? — Бран струснув головою. — Як це захопив? Ні, це неможливо.

— Ану вийди, Верлагу. — Чоловік з ножем вийшов. Теон всівся на ліжко. — Я вислав чотирьох людей на мури з гаками та мотузками, а вони відчинили потерну решті з нас. Мої люди тепер дають ради твоїм. Кажу тобі, Зимосіч у моїх руках.

Бран нічого не розумів.

— Але ж ти вихованець пана батька. Він опікувався тобою.

— А тепер я опікуватимуся тобою і твоїм братом. Коли скінчиться бійка, мої люди приведуть решту твоїх до великої трапезної. Ми з тобою звернемося до них. Ти скажеш, що віддав Зимосіч мені, накажеш служити і коритися новому господареві, як вони корилися старому.

— Не накажу, — заперечив Бран. — Ми битимемося з тобою і виженемо геть. Я тобі не здавався, і ти мене не примусиш таке казати.

— Я з тобою, Бране, зараз не граюся. І ти зі мною не грайся — я цього не стерплю. Замок тепер мій, але люди в ньому досі твої. Якщо принц хоче зберегти їм життя, то краще хай робить, що йому кажуть.

Теон підвівся і рушив до дверей.

— Я пришлю когось вдягти тебе і віднести до трапезної. Гарненько поміркуй, що ти там скажеш.

Чекаючи, Бран почувався ще безпораднішим, ніж раніше. Він сидів на лаві коло вікна, витріщався на темні башти і чорні, мов тіні, мури. Одного разу він почув вигуки коло трапезної замкової варти, а далі щось схоже на брязкіт мечів. Але ж він не мав ані Літових вух, ані його носа.

«Я й досі каліка, та коли сплю, стаю Літом, і тоді можу бігати, битися, чути і винюхувати.»

Бран гадав, що по нього прийде Ходор або якась із служниць, але наступним двері відчинив маестер Лювин зі свічкою в руці.

— Бране, — мовив він, — ти знаєш… що в нас трапилося? Тобі розповіли?

Йому розсікли брову над лівим оком, і тим боком обличчя тепер стікав струмок крові.

— Приходив Теон. Розказав, що Зимосіч тепер його.

Маестер поставив свічку і витер кров зі щоки.

— Вони перепливли рів. Видерлися на мури за допомогою гаків та мотузок. І з’явилися у замку мокрі з ніг до голови, зі зброєю в руках.

Він сів на стільця коло дверей; з лоба знову зацебеніла кров.

— Браму сторожив Пивотряс. Зненацька вони увірвалися до вартової башти та вбили його. Стріху теж поранили. Я встиг відіслати двох круків, доки мене запопали. Птах до Білої Гавані зміг вилетіти, але другого збили стрілою.

Маестер втупився у очерет на підлозі.

— Пан Родрік забрав з собою надто багато наших людей. Але я винуватий не менше за нього. Я не бачив небезпеки, я зовсім…

«А Йоджен бачив» — подумав Бран.

— Краще допоможіть мені вдягнутися.

— Так-так, негайно.

У важкій, окутій залізом скрині в ногах Бранового ліжка маестер знайшов йому спіднє, штани та сорочку.

— Ти є Старком, господарем на Зимосічі, спадкоємцем Робба. І мусиш виглядати, як личить принцові.

Разом вони вдягли Брана з вельможною пишністю.

— Теон хоче, щоб я привселюдно здав йому замок, — мовив Бран до маестра, поки той застібав на ньому делію улюбленою його пряжкою в подобі вовчої голови зі срібла та гагату.

— В цьому нема жодного сорому. Князь мусить захищати свою чадь. Жорстокі місця народжують жорстоких людей — пам’ятай про це, коли матимеш справу з залізняками. Твій панотець зробив, що зміг, аби приборкати Теона. Та схоже, запізно й замало.

Залізняк, присланий по них, був кремезний, дебелий, з вугільно-чорною бородою до середини грудей. Брана він ніс без зайвих зусиль, хоча й гидував дорученням. Ріконова опочивальня розташувалася за пів-оберту баштовими сходами. Чотирирічний малюк почав комизитися, коли його збудили.

— Хочу до матінки, — скиглив він. — Хочу паніматку. І Кудлая теж.

— Ваша мати далеко звідси, мій принце. — Маестер Лювин вдягнув на малого сорочку через голову. — Зате з вами я і Бран.

Він узяв Рікона за руку і повів назовні.

Унизу вони натрапили на Мейру та Йоджена, яких виганяв з їхніх покоїв лисий чолов’яга зі списом на три стопи вищим за нього. Йоджен глянув на Брана очима, схожими на повні суму зелені озера. Інші залізняки привели Фреїв.

— Твій брат втратив королівство, — мовив Малий Вальдер до Брана. — Тепер ти ніякий не принц, а простий бранець.

— Ти теж, — відповів Йоджен, — і я, і всі ми.

— Тебе спитати забув, жабоїде.

Один з залізняків пішов попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ, і невдовзі полум’я згасло. Поспішаючи через двір, вони чули виття лютововків у божегаї. «Хоч би Літо не забився, коли падав з дерева.»

223