Чвара королів - Страница 213

213

Тиріон їхав собі до Чатаї, та раптом зірвався. Терпець його зрадив, і він викрутився у сідлі, роздивляючись вулицю позаду себе. Жодних ознак споглядачів. Усі вікна темні або щільно засунуті. Чути тільки свист вітру в провулках. «Якщо за мною зараз і скрадаються Серсеїни попихачі, то хіба що вдягнені пацюками.»

— А бодай би його… — пробурмотів Тиріон.

Критися йому вже остогидло. Розвернувши коня, він встромив йому в боки остроги. «Якщо хтось стежить, подивимося, чи добре він їздить верхи.» Тиріон ринув учвал залитими місячним сяйвом вулицями, загримів по бруківці, долаючи вузькі проїзди та криві провулки у погоні за своїм коханням.

Коли він стукав у браму маєтку, то почув тиху музику, що долітала з-за потиканих шпичками кам’яних стін. Досередини його впустив один з ібенійців. Тиріон віддав йому коня та спитав:

— Хто там?

Дзвінкових обрисів скло у вікні довгої вітальні блищало жовтим світлом; зсередини чувся спів.

Ібенієць здвигнув плечима.

— Якийсь товстопузий співець.

Поки він крокував від стайні до хати, спів посилювався. Тиріон ніколи надто не кохався у співцях, а цього, ще не побачивши, вже любив менше, ніж решту їхньої породи. Коли він прочинив двері, співець запнувся.

— Пане Правице!

Співець виявився лисуватим, підстаркуватим, з черевом наче барило. Він став на коліно і пробурмотів:

— Така честь, така честь…

— Мосьпане! — всміхнулася Шая, побачивши Тиріона.

Він любив цю усмішку, любив дивитися, як вона миттю осяювала її гарненьке личко. Дівчина мала на собі лілове шовкове вбрання зі сріблотканим альтембасовим чересом. Кольори дивовижно пасували їй до темного волосся та гладкої вершкової шкіри.

— Вітаю, люба моя! — озвався Тиріон до неї. — А це ще хто такий?

Співець здійняв очі.

— Мене кличуть Симон Срібноязикий, мосьпане. Я музика, пісняр, казкар…

— І чималий дурень, — скінчив за нього Тиріон. — Як ти мене обізвав, коли я увійшов?

— Обізвав? Я ж тільки… — Срібний язик Симона, схоже, обернувся у роті на свинцевий. — Пане Правице, сказав я, така честь…

— Хтось розумніший прикинувся б, наче не впізнає. Не те що б я повірив, та спробувати не завадило б. Що тепер мені з тобою робити? Ти знаєш про мою милу Шаю, знаєш, де вона живе. Знаєш, що я відвідую її ночами сам-один.

— Присягаюся, я нікому…

— Авжеж нікому, певна річ. Доброї тобі ночі. — Тиріон повів Шаю нагору сходами.

— Мій співець може знову ніколи не заспівати, — піддражнила вона його. — Він з ляку голос втратив.

— Трошки переляку йому не завадить. Як схопить дрижаків, то цвірінькатиме, наче пташка небесна.

Вона зачинила двері до опочивальні.

— Ти ж не заподієш йому зла, ні? — Шая запалила запашну свічку і схилилася зняти з Тиріона чоботи. — Його пісні розраджують мене ночами, коли тебе нема.

— Якби ж я міг приходити щоночі, — пожалівся він, поки Шая розтирала йому голі ноги. — Чи гарно він співає?

— Незгірш багатьох. Та гірше за деяких.

Тиріон розсунув поли її шат і сховав обличчя між її грудьми. Запах її завжди здавався йому найчистішим на світі, навіть у цьому смердючому хліві, що смів звати себе містом.

— Тримай його при собі, якщо хочеш, але далеко не відпускай. Не хочу, щоб він блукав містом і теревенив по шинках про що не слід.

— Та навіщо йому… — почала вона.

Але Тиріон закрив їй рота своїм. Досить вже балачок — зараз він потребував простої насолоди, яку знаходив між стегон Шаї. Тут його завжди чекали і завжди вітали.

Опісля він вийняв руку з-під її голови, накинув сорочку та пішов до садка. Півмісяць висріблив листя плодових дерев, сяяв на поверхні кам’яного ставка для купання. Тиріон всівся коло води. Десь праворуч сюрчав цвіркун, створюючи дивний затишок. «Тут так тихо й мирно» — подумав він, — «але чи надовго?»

Голова сама собою обернулася на раптовий сморід. Позаду в дверях стояла Шая, вдягнена у подарований ним сріблястий халат. «Кохав я діву, за зиму краснішу, з волоссям, осяйного срібла пишнішим». За нею мулявся один з жебрущих братів — огрядний чолов’яга у засмальцьованій та залатаній рясі, з грязюкою на босих ногах і мискою для милостині, підвішеній на шиї на шкіряному паску там, де септон носив би кришталя. Тхнуло від нього так, що і помийний щур би носа затиснув.

— Пан Варис просить вашої ласки, — дещо урочисто оголосила Шая.

Жебрущий брат вражено глипнув на неї. Тиріон засміявся.

— Отакої! Як це ти його впізнала, а я ні?

Шая стенула плечима.

— Та це ж він, тільки вдягнений інакше.

— А ще має інше обличчя, парфуми та ходу, — додав Тиріон. — Більшість людей він би обдурив.

— О так! Напевне, усіх чоловіків і багацько жінок. Та не повій. Повія вчиться бачити людину, а не її вбрання. Інакше її скоро знайдуть зарізаною в кривому провулку.

Варис болісно щулився, і зовсім не з-за оманливих ціпок на ногах. Тиріон всміхнувся.

— Шає, чи не принесеш ти нам вина?

Вельми можливо, він буде змушений перехилити чарку-другу. Новини, які євнух поспішає принести особисто посеред глупої ночі, не можуть бути добрими.

— Ніяк не наважуся розповісти вам, з чим прийшов, пане мій, — почав Варис, коли Шая вийшла по вино. — Звістки мої сумні й жахливі.

— Ви б мали вдягатися у чорне пір’я, Варисе. Бо носите слова, чорніші за будь-якого крука.

Тиріон незграбно зіп’явся на ноги. Наступне питання змушувало його тремтіти заздалегідь.

— Справа у Хайме?

«Якщо йому заподіяли шкоди, їх ніщо не врятує.»

— Ні, пане мій. Справа зовсім інша. Пан Корній Пенроз мертвий. Штормолам відчинив браму перед Станісом Баратеоном.

213