Чвара королів - Страница 203

203

— Мене кличуть Мелісандрою, пане лицарю. — На ній єдиній не було ніякого обладунку, крім червоних шат, що стриміли за вітром. Великий червоний рубін на шиї всотував денне світло. — Я служу вашому королю, а так само і Господові Світла.

— Бажаю вам з ними всякої удачі, мосьпані, — відповів пан Корній, — та я вклоняюся іншим богам, а так само й іншому королю.

— Є лише один правдивий король і лише один істинний бог, — оголосив князь Флорент.

— То ми сюди приїхали на богословські суперечки, пане мій? Якби я знав, то привіз би септона.

— Ви знаєте чудово, навіщо ми сюди приїхали, — відказав Станіс. — Ви мали два тижні, щоб обміркувати мої вимоги. Ви надсилали круків, але допомоги не отримали. І не отримаєте. Штормолам зухвало стоїть сам-один, а мені уривається терпець. Востаннє, пане каштеляне, наказую вам відчинити браму і віддати мені те, що моє за правом.

— На яких умовах? — спитав пан Корній.

— На тих самих, — відповів Станіс. — Я пробачу вам зраду, як пробачив тому панству, що стоїть позаду мене. Вояки вашої залоги будуть вільні вступити до мене на службу або піти неушкодженими додому. Вам лишається зброя і те майно, яке ви здатні нести на собі. Проте усіх коней, верхових та в’ючних, я заберу собі.

— Щодо Едріка Шторма?

— Байстрюка мого брата я вимагаю передати мені до рук.

— Тоді моя відповідь, мосьпане — така сама, як і раніше. Ні.

Король зціпив зуби і нічого не сказав. Натомість заговорила Мелісандра.

— Хай збереже вас Господь Світла у темряві вашого невігластва, пане Корнію.

— Хай Інші сраку порвуть вашому Господові Світла, — плюнув Пенроз, — і підітруть тією ганчіркою, якою ви тут вимахуєте.

Князь Алестер Флорент прочистив горло.

— Пане Корнію, пильнуйте свого язика. Їх милість не бажають хлопцеві жодного зла. Дитина — їх кревний родич, як і мій. Адже його мати — моя небога Делена, як відомо усім. Якщо ви не довіряєте королю, то довіртеся хоча б мені. Сподіваюся, ви не маєте сумнівів у моїй честі…

— Я не маю сумнівів хіба що у вашому марнославстві, — перервав його пан Корній. — Ви міняєте королів та богів частіше, ніж я — чоботи. Так само, як і ті перевертні, що юрмляться за вами.

У королівському почті зчинився сердитий гамір. «А він влучив у ціль» — подумав Давос. Ще зовсім нещодавно Фосовеї, Гвияр Моріген, князі Карон, Варнер, Ерол та Естермонт належали до війська Ренлі, сиділи у його шатрі, готувалися з ним до битв, змовлялися разом знищити Станіса. Те саме стосувалося і Флорента; господареві у Ясних Водах не завадило схилити коліно перед Ренлі, коли зірка молодого короля сходила на обрії, навіть те, що він був рідним дядьком королеви Селиси.

Брис Карон вивів коня уперед на кілька кроків; під вітром з затоки за плечима плескало його довге веселкове корзно.

— В цьому товаристві немає перевертнів, пане. Я зберігаю вірність Штормоламові, а король Станіс — його законний володар… і наш єдиний законний повелитель. Він останній нащадок дому Баратеон, спадкоємець Роберта і Ренлі.

— Якщо це так, то чому серед вас немає Лицаря Квітів? Де Матіс Рябин? Рандил Тарлі? Пані Дубосерд? Чому немає тут тих, хто найбільше любив Ренлі? Де Брієнна Тарфійська, питаю я вас?

— Ота тварюка? — Пан Гвияр Моріген хрипко зареготав. — Вона втекла. А чого ж! Саме її рукою був убитий король.

— Брехня! — відрізав пан Корній. — Я знав Брієнну, відколи вона дівчинкою гралася на батькових колінах у замку Надвечір’я. А ще краще взнав, коли Вечерниця надіслав її до Штормоламу. Вона кохала Ренлі Баратеона з першої миті, як побачила. Навіть сліпий би помітив.

— Певна річ! — підхопив князь Флорент. — Хіба вона перша дівуля, що оскаженіла на відмову свого коханого і вбила його? Щоправда, як на мене, короля вбила пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину шукати союзу, а Ренлі їй відмовив. Ясна річ, вона завважила короля за перепону своєму синові й вирішила прибрати з дороги.

— Ні, то саме Брієнна! — наполягав князь Карон. — Пан Емон Кий присягнувся у цьому перед смертю. Даю вам своє слово, пане Корнію.

Голос пана Корнія просяк презирством.

— Але чого варте оте ваше слово? Бачу, ви носите корзно багатьох кольорів. Те саме, яке Ренлі дав вам у обмін на обітницю захищати його. Він мертвий, а ви ні. Чого б це?

Він обернув свою відразу на Гвияра Морігена.

— Питаю і вас те саме, пане. Гвияр Зелений, чи не так? З Веселкової Гвардії, еге ж? Обітували віддати своє життя за короля, певна річ? Якби те корзно було моє, я б соромився його вдягати.

Моріген визвірився:

— Радій, що ми прийшли посольством, Пенрозе, бо інакше я б тобі язика вирвав за твої слова!

— І вкинув би у той самий вогонь, де лишив своє чоловіче причандалля?

— Годі! — обірвав Станіс. — Така була воля Господа Світла, щоб мій брат помер за свою зраду. Байдуже, чия рука зробила божу справу.

— То вам, може, байдуже, — відповів пан Корній. — Я вислухав ваші умови, князю Станісе. Ось мої.

Він стягнув з руки рукавичку і жбурнув просто королю в обличчя.

— Чесний двобій. Мечем, списом, чим забажаєте. Якщо ж вам лячно псувати вашого чародійського меча і ясновельможну шкуру в бою проти втомленого старигана, то виставте свого поборника проти мого.

Він зиркнув з відразою на Гвияра Морігена та Бриса Карона.

— Хоча б котрогось із отих двох цуциків.

Пан Гвияр Моріген зчорнів лицем від люті.

— Я прийму виклик з ласки його милості короля!

— Я теж! — Брис Карон перевів очі на Станіса.

Король заскреготів зубами.

— Ні.

203