Чвара королів - Страница 194

194

— Ви, Цзаро, говорите чемно та солодко, але під вашими словами я чую те саме «ні».

— Цей Залізний Престол, про який ви так багато розказуєте, здається мені люто холодним та твердим. Не терплю самої думки, щоб вашу осяйну шкіру псували старі вищерблені леза.

Коштовні камені на носі Цзаро робили його схожим на якогось дивного блискучого птаха. Довгими, відмінно доглянутими пальцями він махнув на знак заперечення.

— Хай ваша царина буде тут, о найнеповторніша з цариць, а я ладен стати вашим царем. Якщо забажаєте, я подарую вам золотий престол. Коли Карф почне вам набридати, ми можемо вирушити в подорож навколо Ї-Ті, пошукати омріяне поетами місто і ковтнути вина мудрості з черепа мерця.

— Я маю намір подорожувати до Вестеросу і ковтати вино помсти з черепа Узурпатора.

Вона почухала Раегала під оком; його нефритово-зелені крила розгорнулися на мить і збурили тихе повітря у ношах.

Одна бездоганна сльоза викотилася на щоку Цзаро Чжуана Даксоса.

— Невже ніщо не відверне вас від цього безумства?

— Ніщо, — ствердила вона, палко бажаючи мати ту певність, яку щосили вкладала у слова. — Якщо кожен з Тринадцятьох дасть мені десять кораблів…

— То ви матимете сто тридцять кораблів і жодного жегляра, щоб на них пливти. Праведність вашої справи — ніщо для людей Карфу. Чому моїм корабельникам має бути не байдуже, хто там сидить на престолі якогось королівства на краю світу?

— Я заплачу їм за небайдужість.

— Якою ж монетою, осяйна зірко мого небосхилу?

— Тим золотом, яке приносять шукачі.

— Так, ним ви можете заплатити, — визнав Цзаро, — проте справжня небайдужість дорого коштуватиме. Вам доведеться платити значно більше, ніж плачу я. А з мого руйнівного марнотратства сміється весь Карф.

— Якщо я не знайду допомоги в Тринадцятьох, то муситиму шукати її у Спілці Прянищників або Турмаліновому Братстві.

Цзаро лінькувато здвигнув плечима.

— Від них ви отримаєте саму лише брехню та лестощі. Прянищники — то хвальки та облудники, а у Братстві засіли самі пірати.

— Тоді я муситиму послухати П’ята Прея та піти до ворожбитів.

Купець-магнат різко сів і випростався.

— П’ят Прей має сині губи. А в нас недарма кажуть: з синіх губ — чорна брехня. Послухайте мудрості того, хто вас любить. Ворожбити — лихі люди, які їдять порох і п’ють тінь. Вони не дадуть вам нічого. Їм нема чого дати.

— Я б не мусила шукати химородної помічі, якби мій друг Цзаро Чжуан Даксос подарував мені те, чого я прошу.

— Я дарую вам своє серце та свій дім. Хіба вони нічого для вас не важать? Я дарував вам запашні масті та солодкі гранати, жвавих мавп та шипучих змій, сувої загиблої Валірії, голову ідола та ступню гаспида. Я подарував вам ці ноші з чорного дерева та жовтого золота і чудову пару биків, щоб нести їх — одного білого, як слонова кістка, іншого чорного, наче гагат, з рогами, викладеними самоцвітним камінням.

— Так, — відповіла Дані. — Але я просила кораблів та військо.

— Хіба я не дав вам військо, найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучій броні.

Броня була зроблена зі срібла та золота, самі лицарі — з нефриту, берилу, оніксу і турмаліну, бурштину, опалу і аметисту. Кожен був заввишки з її мізинець.

— Ваша тисяча лицарів безмежно гарна, — мовила вона, — та нездатна злякати моїх ворогів. А ці бики не можуть переправити мене через воду, і я… чому ми спинилися?

Бики раптом пішли ще повільніше, ніж раніше.

— Халісі! — покликав Агго крізь запони, коли паланкін різко спинився. Дані перекотилася на лікоть, щоб визирнути. Вони стали на межі базару; шлях уперед загородила щільна стіна людей.

— На що вони дивляться?

Джохого повернувся до неї.

— На вогненного штукаря, халісі.

— Я хочу його бачити.

— То побачите.

Дотракієць подав їй руку, Дані взяла, а він витяг її на коня і посадовив перед собою, щоб вона бачила вище голів юрби. Вогненний штукар збудував у повітрі драбину з вогню — тріскучу жовтогарячу драбину з вихорів полум’я, що без усякої опори здіймалася з підлоги базару до його високого ґратчастого даху.

Вона помітила, що більшість глядачів не належали до цього міста. Тут були жеглярі з торговельних кораблів, купці з караванів, запилені подорожні з червоної пустелі, мандрівні вояки, ремісники, людолови. Джохого обійняв її рукою за стан та схилився ближче.

— Молочарі його уникають. Чи бачите ви, халісі, дівчину в повстяній шапці? Отам, за товстим жерцем. Вона — …

— … гаманоріз, — скінчила за нього Дані.

Вона не була розпещена панянка, сліпа до таких справ. Гаманорізів Дані бачила вдосталь ще на вулицях Вільних Міст за ті роки, що жила з братом і утікала від зарізяк Узурпатора.

Штукар широко махав руками, збурюючи полум’я дедалі вище. Поки глядачі старанно задирали голови, натовпом рухалися гаманорізи зі схованими у долонях невеличкими ножичками. Однією рукою вони тицяли у небо, а іншою — позбавляли багатіїв їх земних статків.

Коли вогняна драбина здійнялася вже на сорок стоп угору, вогнештукар стрибнув наперед і почав нею видиратися так спритно, рука за руку, наче мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, зникав за ним у повітрі, лишаючи по собі пасмо сріблястого диму. Коли штукар досяг верхівки, драбина зникла зовсім, а з нею і він.

— Хитру штуку вимудрив! — захоплено мовив Джохого.

— То не хитрість, — мовила якась жінка посполитою мовою.

Дані не помітила Квайфу в натовпі, але ось вона стояла просто поруч, виблискуючи вологими очима під непроникною личиною з червоним покостом.

194