— Надайте сестрам свіжих коней і все, що треба для подорожі, — наказала вона Утеридові Возняку. — Гал Молен супроводить їх до Зимосічі. Це його обов’язок як сотника замкової сторожі.
Її погляд впав на кістки — все, що лишилося від її коханого повелителя.
— Тепер залиште мене усі. Цієї ночі я бажаю бути з Недом наодинці.
Жінки у сірому схилили голови. «Мовчазні сестри не розмовляють з живими» — пригадала Кетлін у розпуці, — «але люди кажуть, що вони вміють розмовляти з мертвими». Як же вона заздрила їм цієї миті…
Запони не пускали з вулиць пилюку та спеку, але зневіру, на жаль, стримати не змогли. Дані втомлено влізла досередини, радіючи криївці від моря карфійських очей.
— Дорогу! — заволав Джохого з сідла на юрбу і ляснув батогом. — Дорогу! Дорогу Матері Драконів!
Відкинувшись на прохолодні бебряні подушки, Цзаро Чжуан Даксос упевненою, незважаючи на гойдання паланкіну, рукою налив рубіново-червоного вина у однакові келихи з нефриту та золота.
— Я бачу глибокий сум на вашому обличчі, світло мого кохання. — Він передав їй келиха. — Чи не може це бути сум від втраченої мрії?
— Затриманої мрії, не більше.
Данін срібний комір натирав їй горлянку. Вона відстібнула його і викинула убік. Комір прикрашав чарівний аметист, про який Цзаро божився, що той оборонить її від усякої отрути. Тутешні Неприторенні уславилися тим, що частували отруйним вином всіх, кого вважали небезпечними. Проте Дані вони й кухля води не подали. «Я для них ніяка не королева» — подумала вона гірко, — «а щось химерне, розвага до обіду, конятниця з цікавим звірятком».
Раегал засичав і уп’явся гострими чорними пазурами у голе Даніне плече, коли вона потягнулася по вино. Зіщулившись, вона пересадила його на інше плече, де дракон міг принаймні кігтити сукню, а не голу шкіру. Вдягнена вона була за карфійським звичаєм — Цзаро попередив, що Напрестольні не стануть слухати якусь там дотракійську дикунку. Дані дала собі клопіт ретельно вбратися у зелені хвилі коштовного альтембасу, що лишали одну грудь оголеною, срібні сандалі на ногах, пас із чорних та білих перлів навколо стану. «Аби ж із того зиск якийсь вийшов. А то могла б гола піти. Може, й слід було б.» Вона зробила довгий ковток.
Нащадки стародавніх царів та цариць Карфу, Неприторенні очолювали міську варту і флот розкішно прикрашених галер, що панували над протоками між морями. Даянерис Таргарієн бажала мати цей флот або хоч його частку, а до нього — скількись вояків. Тому вона зробила пожертвування, якого вимагав звичай, у Храмі Пам’яті. Запропонувала хабара, якого вимагав звичай, Писареві при Довгому Списку. Надіслала, як вимагав звичай, хурму Одвірникові. І нарешті отримала, як вимагав звичай, сині шовкові капці на знак виклику до Тисячепрестольної Палати.
Неприторенні вислухали її прохання з великих дерев’яних престолів своїх пращурів. Престоли здіймалися різьбленими рядами з мармурової підлоги до склепінчастої стелі, змальованої картинами давно минулої карфійської слави, а самі були величезні, прикрашені чудернацькими оздобами та візерунками, викладені золотим карбом, бурштином, оніксом, ляпіс-лазуром, нефритом. Усі престоли різнилися один від одного, і кожний наче намагався перевищити пишнотою всі інші. Але люди, що на них сиділи, були такі мляві та стомлені від мирських справ, що трохи не куняли. Так, вони її слухали, але чи то не чули, чи то не зважали. Саме так здалося Даянерис. «А й справді, молочарі — кисле молоко замість крові. Допомагати мені вони й не думали. А сюди прийшли з цікавості. Або радше з нудьги. Дивитися на дракона в мене на плечі їм цікавіше, ніж слухати мої слова.»
— Перекажіть мені те, що почули від Неприторенних, — заохочував її Цзаро Чжуан Даксос. — Хочу знати, що вони такого сказали, щоб засмутити володарку мого серця.
— Сказали «ні», та й годі. — Вино смакувало гранатами й літніми спекотними днями. — Вельми чемно, цього не заперечуватиму, але за всіма їхніми солодкими словами ховалося просте «ні».
— Ви їм лестили?
— Так безсоромно, як тільки могла.
— Ви плакали?
— Кров дракона не плаче, — відповіла вона сердито, підібгавши губи.
Цзаро зітхнув.
— А не завадило б. — Карфійці плакали часто і охоче, вважаючи сльози ознакою цивілізованого звичаю. — А ті, яких ми купили, що сказали вони?
— Матос не сказав нічого. Венделло похвалив мою промову. Досконалий відмовив разом з рештою, але згодом плакав.
— О горе місту, чиї кращі люди втратили всяку честь! — Цзаро сам не походив з Неприторенних, але порадив, кого підкупити і скільки дати хабарів. — Плачу, плачу, лементую про зрадливість людської породи!
Дані ж ладна була плакати радше за своїм золотом. За хабарі, які вона дала Матосові Малларавану, Венделло Кар Дейфу та Егонові Емеросу Досконалому, можна було купити корабель або винайняти два десятки найкращих сердюків.
— Що як я надішлю пана Джорага до них з вимогою повернути дарунки? — спитала вона.
— Що як до мого палацу вночі увійде Жалійник та вб’є вас уві сні? — запитав у відповідь Цзаро. Жалійники — то було давнє святе братство убивць, назване так тому, що вони завжди шепотіли жертві «Жалію вас», перш ніж її убити. Якщо карфійці чогось і трималися непорушно, то це чемного звичаю. — Мудро кажуть, що легше видоїти молоко з Кам’яної Корови Фаросу, ніж видобути золото з рук Неприторенних.
Дані не знала, що то за Фарос і де він. Але їй здавалося, що весь Карф повниться кам’яними коровами. Купці-магнати, що нагендлювали величезні статки на торгівлі між морями, поділялися на три ворожі одна до одної спільноти: Староповажну Спілку Прянищників, Турмалінове Братство і Тринадцятьох, до яких належав Цзаро. Кожна змагалася з двома іншими за першість; їхнім чварам з Неприторенними також не було видно кінця. Темною хмарою над усіма нависали ворожбити з синіми вустами та моторошними таємницями. Їх рідко бачили, зате вельми боялися.