Чвара королів - Страница 185

185

— Мала Йоренова хвойда! — вигукнув він. — То ось з якого дива той чорний вилупок віз тебе на Стіну, га? За те, що в тебе між ніг?

Він зареготав, і решта приєдналася.

— Ну, куди свого дрючка запхала? — раптом спитав Рорж, вмить зігнавши вишкір з лиця. — Я тобі, здається, обіцяв, що вгойдаю ним до крові.

Рорж ступив до неї крок, Ар’я сахнулася назад.

— Вже не така хоробра, коли я не в залізах, ге?

— Я тебе врятувала з вогню!

Вона стояла за добрих три стопи від нього, готова тікати стрімко, мов змія, щойно він спробує її схопити.

— За це відгойдаю гарненько вдруге, честь по честі. Старий Йорен тобі в яку дірку пхав: у більшу солоденьку чи в меншу тугеньку?

— Я шукаю Якена, — відповіла вона. — Йому передали послання.

Рорж запнувся. Щось дивне з’явилося в нього у очах… чи може таке бути, щоб він боявся Якена Ха-Гара?

— Шукай у лазні. Геть з дороги.

Ар’я крутнулася і втекла прудко, мов сарна. Ноги тупотіли по бруківці, аж поки не принесли до лазні. Якен знайшовся у купелі; навколо здіймалася пара, служниця лила йому на голову гарячу воду. Довге, мокре і важке волосся, з одного боку руде, а з іншого біляве, спадало плечима.

Вона підібралася до нього тихо, мов тінь, але він все одно розплющив очі.

— Вона скрадається на малих мишачих ніжках, але чоловік чує, — мовив Якен.

«Як він мене почув?» — вражено спитала Ар’я себе подумки. Та він і те, мабуть, почув.

— Шурхіт шкіри на каменях співає чоловікові з відкритими вухами гучніше за бойовий ріг. Розумні дівчатка ходять босими ногами.

— Я маю щось переказати. — Ар’я окинула оком служницю, не знаючи, що робити. Коли та дала зрозуміти, що нікуди не піде, Ар’я схилилася вустами майже до Якенового вуха і прошепотіла, — Вис.

Якен Ха-Гар знову заплющив очі; він плавав у купелі в блаженному напівсні.

— Скажи, що чоловік прийде до їх вельможності, коли їм буде зручно.

Зненацька його рука хлюпнула на Ар’ю гарячу воду, і вона мусила відстрибнути, щоб не змокнути.

Коли Ар’я переказала Балабушкові звістку від Виса, бровар гучно залаявся.

— Ти скажи тому Висові, що мої хлопці мають справу робити! А ще скажи, що він гидкий рябий вилупок, і спершу сьоме пекло скрижаніє, ніж він побачить ще один ріг мого пива! Щоб мені доправив сюди барила за годину, бо інакше князеві Тайвину скажу! Отоді затанцює!

Вис теж залаявся, коли Ар’я переказала слова броваря — звісно, без «рябого вилупка». Він пирхав, кипів, погрожував, та зрештою зібрав шістьох чоловіків і надіслав, буркочучи, віднести барила до броварні.

Вечеря того дня складалася з рідкої ячмінної юшки, заправленої морквою та цибулею, і окрайця черствого чорного хліба. Одна з жінок призвичаїлася спати у Висовому ліжку; вона отримала ще шматок зрілого блакитного сиру та крильце з того каплуна, якого Вис обіцяв зранку Ар’ї. Решту він зжер сам-один; сало з каплуна текло в нього блискучою доріжкою між чиряками у кутку рота. Він вже майже прикінчив птаха, коли підняв очі з-над миски і помітив Ар’їн погляд.

— Куно, ану ходи сюди.

На одному стегні каплуна ще лишалося темного м’яса на кілька укусів. «Згадав обіцянку» — подумала Ар’я і пошкодувала, що назвала Якенові його ім’я. Вона злізла з лави і пішла до голови столу.

— Я бачив, як ти на мене дивишся. — Вис витер пальці передком її сорочки, тоді схопив за горло однією рукою і дав ляпаса іншою. — Що я тобі казав?!

Новий удар, тепер тилом долоні.

— Слідкуй за очима, волоцюжко, бо видлубаю їх ложкою і згодую своїй сучці!

Від лютого поштовху вона впала на підлогу. Поділ сорочки втрапив на гвіздок, що стирчав з дощок лави, і зарипів, шматуючись навпіл.

— Залатаєш, перш ніж спати! — наказав Вис, виїдаючи останнє м’ясо з каплуна. Скінчивши, він гучно обсмоктав пальці та викинув кістки своїй бридкій плямистій суці.

— Вис, — шепотіла тієї ночі Ар’я, схилившись над діркою в сорочці. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф, — проказувала вона, встромляючи кістяну голку в нефарбовану вовну. — Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Їй стало цікаво, скільки ще вона має казати ім’я Виса у своїй молитві. Засинаючи, Ар’я мріяла, що назавтра вранці його вже не буде на світі.

Та зранку її збудив, як завжди, носак Висового чобота. Головні сили князя Тайвина мали виступати того дня, повідомив він усім слугам за сніданком з вівсяних коржів.

— Хай ніхто не думає, що вам полегшає, щойно наш ласкавий пан, князь Ланістер, виступить походом, — попередив він. — Замок від того менший не стане, от побачите. А рук, щоб його порати, стане менше. Тоді ви, ледацюги, побачите в мене, що таке працювати як слід.

«Не в тебе.» Ар’я відщипнула шматочок коржа. Вис на неї насупився, наче знав її таємницю, та вона швидко опустила очі в стіл і не сміла їх більше здіймати.

Коли князь Тайвин Ланістер вирушав з Гаренголу, блідий світанок ще тільки зайнявся. Ар’я дивилася зі склепінчастого вікна на половині висоти Плакучої Башти. Огир князя мав на собі чабрак з полив’яних кармазинових лусочок, визолочений налобник та нагрудник; сам князь вдяг товсте корзно з горностаю. Його брат, пан Кеван, не дуже поступався пишнотами. Попереду їхали аж четверо хорунжих з велетенськими кармазиновими прапорами, що несли на собі золотого лева. Позаду Ланістерів їхали визначні князі, всяке панство, очільники загонів. Віяли та плескали прапори, буяли фарби: червоний бик та золота гора, ліловий одноріг та бойовий півень, смугастий вепр та борсук, сріблястий тхір та блазень у пістрявому вбранні, зірки та сонця, павич та пантера, брус та кинджал, чорний каптур, синій жук, зелена стріла…

185