Чвара королів - Страница 184

184

Втім, Гора відбував разом з князем Тайвином. Він мав очолювати передовий полк у битві, а значить, Дунсен, Полівер і Раф утікали в неї поміж пальців. Якщо тільки вона не встигне знайти Якена і попрохати вбити когось із них до походу.

— Куно, — мовив до неї Вис того дня по обіді, — біжи до зброярні та скажи Луканові, що пан Лионель вищербив меча, коли вправлявся, і потребує нового. Ось його розписка.

Він передав їй клаптик паперу.

— І швидко, бо йому в похід разом з паном Кеваном Ланістером.

Ар’я схопила папірця і побігла. Зброярня межувала з замковою кузнею — довгастою будівлею під високим дахом, де просто у стіни було вмуровано зо двадцять горнил і стояли довгі кам’яні ночви з водою для гартування криці. Коли вона нагодилася, біля половини горнил саме працювали: стіни дзвеніли від ударів молотів, кремезні чоловіки у шкіряних фартухах пітніли у тьмяній задусі коло міхів та ковадл. Ар’я розгледіла і Гендрі: голі груди йому вкривав лискучий піт, блакитні очі під важкою шапкою чорного волосся не змінили добре знайомого упертого виразу. Ар’я не знала напевне, чи хоче вона з ним балакати. Адже то він був винуватий, що їх схопили.

— Котрий тут Лукан? — Вона пхнула папірця. — Мушу принести нового меча для пана Лионеля.

— Пан Лионель почекає. — Він відтяг її убік за руку. — Минулого вечора Мантулик запитав мене, чи я чув, як ти волала «Зимосіч!» у тому острозі, коли ми всі билися на стіні.

— Не волала!

— Ще й як волала. Я сам тебе чув.

— Там усі щось волали, — викручувалася Ар’я. — Мантулик гукав «Гарячі мантулики!» разів, напевне, сто.

— Тут важливо, що саме волала ти. Я сказав Мантулику, хай вичистить вуха, бо ти кричала «Звіра січи!». Як він тебе спитає, то кажи те саме.

— Скажу, — відповіла вона, хоча й подумала, що таку дурницю не закричала б ніколи в світі.

Мантуликові вона не наважилася сказати про себе правду. «Може, варто назвати Якенові його ім’я.»

— Я приведу Лукана, — мовив Гендрі.

Лукан побурчав над папірцем (хоч Ар’я сумнівалася, що він вміє його читати) і дістав важкого меча-півторака.

— Надто добрий для того йолопа. Так йому і перекажи, — мовив майстер, віддаючи їй клинка.

— Перекажу, — збрехала вона.

Якби Ар’я таке переказала, то Вис побив би її до крові; якщо Лукан хоче лаятися, то хай ходить сам.

Меч був значно важчий, ніж Голка, та Ар’ї відчуття його в руці подобалося. З мечем вона почувалася сильнішою. «Може, я ще не водотанцівниця, та авжеж не миша. Миша не вміє битися мечем, а я вмію.» Брама була відчинена, вояки шугали туди-сюди, вози в’їжджали порожні, а виїжджали важкі усяким добром, розгойдуючись зі скрипом. Вона подумала, чи не піти до стайні та не сказати там, що пан Лионель потребує нового коня. Вона ж мала папірця, а стайнярі читали не краще, ніж Лукан. «Я б узяла коня та меча і просто виїхала геть. Якби стражники мене зупинили, я б показала їм папірця і сказала б, що їду до пана Лионеля з дорученням.» Втім, який був той пан Лионель з себе і де його шукати, вона не знала. Якби її допитали, то все б дізналися, і тоді Вис… Вис…

Поки вона жувала губу, намагаючись не думати, як воно — жити з пеньками замість ніг, повз неї пройшла купка лучників у шкіряних кубраках та залізних шоломцях, закинувши луки за спину. Ар’я почула уривки їхніх балачок:

— …кажу тобі, велетні! Він має велетнів у п’ять аршин заввишки. Привів їх з-за Стіни. Вони за ним ходять, мов собаки…

— …химерна штука — отак на них наскочити, просто серед ночі. Він не людина, а вовк. Усі вони, Старки, такі самі…

— …та клав я з дупи на твоїх вовків з велетнями. Малий обісцить собі ноги, як дізнається, що ми йдемо. Йому не стало духу рушити на Гаренгол, чи не так? Утік в інший бік, та й по тому! Зараз теж втече, якщо не дурний.

— Це ти так кажеш. А малий, може, щось знає. Може, це нам краще тікати…

«Так» — подумала Ар’я. — «Так, це вам краще тікати. Вам усім, з вашим князем Тайвином і Горою, паном Аддамом і паном Аморі, а ще дурнуватим паном Лионелем, хай хто він є. Краще тікайте, бо мій брат вас уб’є. Він — Старк, він вовк, а не людина. І я теж.»

— Куна! — Голос Виса ляснув, наче батіг. Вона й не бачила, де він взявся, аж раптом вже стоїть просто перед нею. — Ану віддай. Щось ти довгенько ходила.

Він вихопив меча в неї з рук і завдав пекучого ляпаса тилом долоні.

— Наступного разу ворушися швидше.

На якусь мить вона знову стала вовчицею, але ляпас Виса скінчив ту мить і лишив їй тільки смак крові у роті. Від удару вона вкусила язика і зиркнула на Виса з ненавистю.

— Хочеш іще? — гиркнув він. — То зараз дам. Не смій мені отак нахабно витріщатися. Біжи до броварні й скажи Балабушкові, що я маю для нього два тузні барил. Хай пришле за ними своїх хлопців, доки їх не забрав хтось спритніший.

Ар’я рушила була, та на смак Виса, не досить швидко.

— Хутко, бо посажу на воду без хліба! — заволав він. Про пухкого засмаженого каплуна, вочевидь, вже не йшлося. — І якщо знову загубишся, то так кров пущу, знатимеш мені!

«Не пустиш» — подумала Ар’я. — «Ніколи більше не пустиш.» Але побігла. Мабуть, її кроки спрямували старі боги півночі, бо на півдорозі до броварні, пробігаючи під аркою кам’яного мосту між Вдовиною Баштою та Гори-Король, вона почула хрипкий грубий сміх. З-за рогу вийшов Рорж з трьома іншими вояками; на грудях в усіх були нашиті значки пана Аморі з мантикорою.

Забачивши її, він спинився і вишкірився ротом, повним кривих чорних зубів, під шкіряною латкою, яку інколи носив, щоб прикрити дірку в обличчі.

184