Чвара королів - Страница 177

177

— Я? — Бран раптом злякався. — З чим боротися? Я теж потону?

Мейра винувато зиркнула на нього.

— Я не мала б казати…

Бран ясно бачив, що вона щось приховує.

— Ти бачив мене у зеленому сні? — занепокоєно спитав він Йоджена. — То я потонув?

— Ні, не потонув. — Йоджен з мукою вичавлював з себе кожне слово. — Я бачив чоловіка, який з’явився сьогодні. Отого на прізвисько Смердюк. Ви з братом лежали мертві коло його ніг, а він білував ваші обличчя довгим червоним ножем.

Мейра зіп’ялася на ноги.

— Якщо я піду до підземелля і встромлю йому списа у серце, то як він зможе вбити Брана?

— Варта тобі не дозволить, — мовив Йоджен. — Не пустить до нього, та й годі. Якщо ж ти скажеш їм, чому хочеш його вбити, вони не повірять.

— Я теж маю варту, — нагадав Бран. — Пивотряса, Рябого Тима, Стріху та всіх інших.

Йодженові очі кольору моху наповнилися жалем.

— Вони не зможуть його спинити, Бране. Я не бачив, чому і як, але бачив, як усе скінчиться. Я бачив вас із Ріконом у крипті, в темряві серед мертвих королів та камінних вовків.

«Ні» — подумав Бран. — «Ніколи.»

— Але якщо я піду… до Сіроводця чи до гайворона… кудись далеко, де мене не знайдуть…

— Байдуже. То був зелений сон, Бране. А зелені сни ніколи не брешуть.

Тиріон VIII

Варис стояв коло жарівниці та грів свої пухкі руки.

— Скидається на те, що Ренлі прикро й жахливо замордували просто посеред його війська. Горлянку йому перетнули від вуха до вуха клинком, який пройшов крізь крицю та кістку, наче крізь м’який сир.

— Від чиєї руки він загинув? — спитала Серсея вимогливо.

— Чи не спадало вам колись на думку, що занадто багато відповідей — це те саме, що жодної? Мої споглядачі не завжди так високо сидять, як нам бажалося б. Коли помирає король, чутки плодяться одна за одною, наче гриби у темряві. Машталір каже, що Ренлі зарізав лицар його власної Веселкової Гвардії. Праля стверджує, що сам Станіс прокрався крізь братове військо з чарівним мечем. Кількоро піших вояків вважають, що негідну справу вчинила жінка, та не можуть погодитися, яка саме. Чи то діва, якій Ренлі дав одкоша, каже один. Чи то табірна дівка, яку привели для його втіхи напередодні битви, каже другий. А третій наважується твердити, що то була сама пані Кетлін Старк.

Королева незадоволено скривилася.

— З якого дива ви гаєте наш час на дурні плітки, що ходять світом?

— Бо за ці плітки ви щедро мені платите, ласкава королево.

— Ми платимо вам за правду, пане Варисе. Незле вам це пам’ятати, щоб мала рада раптом не поменшала ще на когось.

Варис занепокоєно захихотів.

— Ви з вашим вельможним братом залишите його милість геть без радників, якщо вчасно не спинитеся.

— Смію сказати, без кількох зайвих радницьких голів держава не пропаде, — посміхнувся Мізинець.

— Любий, дорогий мій Петире, — відповів Варис, — хіба вам не лячно, що наступним у списочку пана Правиці може виявитися ваше ім’я?

— Попереду вас, Варисе? Не смію навіть мріяти.

— Може статися, ми ще вдвох з вами послужимо присяжними братчиками на Стіні, — знову захихотів Варис.

— Ще й скоріше, ніж ви гадаєте, пане євнуше, якщо ми цієї миті не почуємо з ваших вуст щось корисне! — Очі Серсеї палали так, наче їй кортіло вдруге відрізати Варисові те, що він вже втратив.

— Чи не може то бути якась хитра витівка? — спитав Мізинець, повертаючись до справи.

— Якщо так, то просто надзвичайна, — відповів Варис. — Мене-бо вона цілком переконала.

Тиріон почув достатньо і встряг у розмову:

— Джоф відчує страшну зневіру. Він наготував для Ренліної голови таку гарненьку шпичку. Та хай хто зробив справу власноруч, мусимо припустити, що за нею стояв Станіс. Адже головний зиск отримав саме він.

Тиріонові новина втіхи не принесла. Він плекав надію, що брати Баратеони добряче понищать сили один одного у кривавому розбраті. Лікоть, розбитий телепнем, йому смикало — таке іноді траплялося за вогкої погоди. Тиріон стиснув його іншою рукою, полегшення не відчув і спитав:

— Що сталося з військом Ренлі?

— Головна потуга його піхоти лишилася стояти у Лихомості. — Варис покинув жарівницю і повернувся за стіл. — Проте більша частина панства, яке рушило з князем Ренлі до Штормоламу, перебігла до Станіса під сурми та плескання прапорів, з усім кінним лицарством.

— Б’юся об заклад, на чолі їх басували Флоренти, — мовив Мізинець.

Варис подарував йому грайливу посмішку.

— Ви б виграли ваш заклад, ласкавий пане. Князь Алестер справді схилив коліно першим. А за ним пішло багацько інших.

— Багацько, — зазначив Тиріон, — але не всі?

— Не всі, — погодився євнух. — Серед них не було ані Лораса Тирела, ані Рандила Тарлі, ані Матіса Рябина. Та й сам Штормолам досі не здався. Його утримує пан Корній Пенроз в ім’я Ренлі, не вірячи, що його володар мертвий. Він вимагає показати йому смертні рештки свого пана, перш ніж відчинить браму. Але тіло Ренлі загадково зникло. Більше за все, його повезли геть. Адже п’ята частина Ренліного лицарства відбула з паном Лорасом, не забажавши схилитися перед Станісом. Кажуть, що Лицар Квітів оскаженів, побачивши тіло свого короля, і в гніві убив трьох інших присяжних оборонців Ренлі, поміж них Емона Кия та Робара Ройса.

«Шкода, що лише трьох» — подумав Тиріон.

— Пан Лорас майже напевне прямує до Лихомостя, — вів далі Варис. — Там його сестра, Ренліна королева, а ще безліч вояків, що раптом опинилися без короля. На чий бік вони тепер стануть? Дражливе питання. Адже багато хто з них служив панам, які лишилися біля Штормоламу, а ті пани тепер належать Станісові.

177