Чвара королів - Страница 176

176

— Якщо тільки не розплющиш око.

Він склав разом два пальці та сильно пхнув Брана у лоба. Та коли Бран здійняв руку, то відчув там тільки гладку цілу шкіру і ніякого ока, хай навіть заплющеного.

— Як я його розплющу, коли його там немає?

— Пальцями, Бране, його намацати не можна. Треба шукати серцем. — Йоджен роздивився Бранове обличчя своїми дивними зеленими очима. — Чи може, ти боїшся?

— Маестер Лювин сказав, що у снах людини боятися нічого.

— От і є, — заперечив Йоджен.

— Чого?

— Минулого. Майбутнього. Правди.

Вони лишили його ще більш збентеженим, ніж раніше. Наодинці з собою Бран спробував відкрити третє око, але не знав, як. Скільки б він не морщив лоба і не штрикав туди пальцями, а перемін не відчував. У наступні дні він спробував попередити решту про бачене Йодженом, але і те сталося не так, як гадалося.

Мікена почуте насмішило.

— Ти ба, море! Давно хтів його побачити. Та все якось не траплялося з’їздити туди, відки його видно. То тепер воно саме до мене прийде, га? Наші боги ласкаві, якщо дають собі такий клопіт задля бідного коваля.

Септон Чайл ласкаво посміхнувся і відповів Бранові так:

— Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне. Та навряд чи я потону, Бране. Я ж виріс на березі Білого Ножа і досить непогано плаваю.

Єдиний, хто зважив на засторогу, був Пивотряс. Він сам пішов до Йоджена побалакати, а опісля геть припинив митися і не наближався до колодязів. Зрештою він так забздівся, що шестеро інших стражників силоміць укинули його до ночв з окропом і відтерли трохи не до м’яса. Тим часом Пивотряс відчайдушно верещав, що його хочуть втопити, як і віщував малий жаб’ятник. Згодом він хмурнів та супився, щойно бачив у замку Брана або Йоджена, і щось бурмотів собі під ніс.

Через кілька днів після купелі, заподіяної Пивотрясові, до Зимосічі повернувся пан Родрік з бранцем — огрядним молодиком з тлустими вогкими губами та довгим волоссям, що смердів, наче нужник, ще гірше за Пивотряса.

— Його кличуть Смердюком, — відповів Стріха на питання Брана, що то за один. — Справжнього імені я ніколи не чув. Він служив при Болтоновому Байстрюкові, допоміг йому вбити пані Роголіс. Так люди кажуть.

За вечерею Бран дізнався, що Байстрюка вже немає на світі. Люди пана Родріка застукали його на землі Роголісів за чимось жахливим. Бран не був певний, що саме він робив, але щось таке, для чого скидають одяг. При спробі втекти його вбили стрілами. Але до бідної пані Роголіс вчасно не встигли. Після весілля Байстрюк зачинив її у башті та припинив годувати. Бран чув від вояків, що коли пан Родрік вибив двері, то знайшов її зі скривавленим ротом та відгризеними пальцями.

— Та тварюка зав’язала нам неабиякого вузлика, — розповів старий лицар маестерові Лювину. — Хочеш чи ні, а пані Роголіс була його дружиною. Він примусив її сказати обітниці перед септоном та серце-деревом і злягся з нею на подружнім ложі тієї ж ночі при свідках. Вона підписала заповіт, де зробила його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, дані під загрозою зброї, не мають сили, — заперечив маестер.

— А Руз Болтон може не погодитися. Особливо якщо йдеться про земельні маєтності. — Пан Родрік насупився і схилив голову. — Я б радо стяв макітру і байстрюцькому слузі, бо він не кращий за господаря. Та на жаль, мушу тримати його живим, доки Робб не повернеться з війни. Він єдиний свідок Байстрюкових злочинів. Може, коли князь Болтон почує його розповідь, то покине свої зазіхання. Тим часом лицарі Мандерлі та залога з Жахокрому ріжуть один одного у гаях Роголісів, а мені бракує сили їх спинити.

Старий лицар обернувся у кріслі й подарував Бранові суворий погляд.

— А що тим часом за моєї відсутності робив наш пан принц? Забороняв нашій сторожі митися? Чи ти, часом, не хочеш, щоб від них тхнуло, як від того Смердюка?

— Море йде до нас, — відповів Бран. — Йоджен бачив усе в зеленому сні. Пивотрясові судилося потонути.

Маестер Лювин смикнув за ланцюговий комір.

— Малий Троск вірить, що бачить у снах майбутнє, пане Родріку. Я казав Бранові, що таке віщунство вельми непевне. Та по правді, вздовж Каменястого Берега останнім часом неспокійно. Наскочники на лодіях плюндрують рибальські селища, ґвалтують і палять. Леобальд Толгарт надіслав небожа Бенфреда, щоб той дав їм ради. Втім, гадаю, нападники вскочать до своїх кораблів і зникнуть, щойно побачать озброєний загін.

— Еге ж — щоб ударити деінде. Хай Інші заберуть тих боягузів. Вони б ніколи не сміли підняти голови, а з ними і Болтонів байстрюк, якби наша головна сила не пішла за тисячі верст на південь.

Пан Родрік зиркнув на Брана.

— Що хлопець казав тобі ще?

— Казав, що наші стіни затопить вода. Що бачив Пивотряса потонулим, а з ним Мікена і септона Чайла.

Пан Родрік насупив брови.

— Гаразд, якщо муситиму сам виїхати проти наскочників, то Пивотряса не братиму. А мене він не бачив потонулим, га? Не бачив? То й добре.

Розмова зі старим лицарем трохи розвіяла Бранову тугу. «Може, вони й не потонуть» — подумав він. — «Якщо не наближатимуться до моря.»

Мейра теж так думала. Пізніше увечері вони з Йодженом прийшли до Брана зіграти у черепки на трьох. Але її брат хитав головою і казав:

— Те, що я бачу в зелених снах, не можна змінити.

Сестра на нього сердилася.

— Навіщо боги надсилали б тобі попередження, якби ми не могли взяти їх до уваги та змінити майбутнє?

— Не знаю, — сумно відповів Йоджен.

— Якби ти був Пивотрясом, то, мабуть, сам би стрибнув до колодязя, аби тільки скінчити справу! Він мусить боротися, і Бран теж!

176