Чвара королів - Страница 145

145

— Вона слушно каже, моя королево… хоча й сама не більше мені до смаку, ніж інші.

— Я її не розумію.

П’ят і Цзаро закидали Дані обіцянками від миті, коли вперше побачили її драконів, оголосили себе її вірними слугами в усьому, та від Квайфи вона чула тільки поодинокі загадкові зауваження. А ще Дані непокоїло, що та ніколи не відкривала обличчя. «Згадай Міррі Маз Дуур» — казала Дані собі. — «Згадай зраду.»

Вона обернулася до кревноїзників.

— Ми стоятимемо на чатах самі, поки живемо тут. Хай ніхто не входить до цього крила палацу без мого дозволу, і хай драконів завжди добре пильнують.

— Ваша воля, халісі, — відповів Агго.

— Ми подивилися тільки ті місця у Карфі, які П’ят Прей дозволив нам бачити, — вела вона далі. — Рахаро, виїдь до міста, оглянь усе інше і розкажи, що знайдеш. Візьми з собою хоробрих та міцних чоловіків, а ще жінок — щоб увійшли туди, де заборонено ходити чоловікам.

— Ти кажеш, я роблю, кров моєї крові, — мовив Рахаро.

— Пане Джорагу, знайдіть тутешні пришиби та роздивіться, які там припнуті кораблі. Я не мала вістей з Семицарства вже півроку. Може, боги пригнали вітрами з Вестеросу якогось доброго керманича на кораблі, що відвезе нас додому.

Лицар спохмурнів.

— То буде не надто добре. Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день.

Мормонт рішуче засунув великі пальці за пас із мечем.

— Моє місце — тут, коло вас.

— Джохого добре мене оборонить. Ви знаєте більше мов, ніж мої кревноїзники, а дотракійці цураються моря і усіх, хто ним плаває. У цій справі тільки ви можете мені прислужитися. Роздивіться кораблі, побалакайте з жеглярами, дізнайтеся, хто звідки прибув, куди прямує, де хто капітанить.

Лицар-вигнанець неохоче кивнув.

— Як накажете, моя королево.

Коли чоловіки пішли, покоївки зняли з Дані поплямовані дорогою шовки, і вона пішла босими ногами до мармурової водойми у тіні колонади. Прохолодна вода подарувала справжню насолоду; в ній плавали крихітні золоті рибки, що з цікавості щипалися за шкіру та змушували Дані хихотіти. Заплющити очі й плавати собі, забувши про час, було дуже приємно. Вона спитала себе, чи є така водойма у Аегоновому Червоному Дитинці — а заразом і запашні сади з лавандою та м’ятою. «Та мають же бути. Візерис завжди казав, що Семицарство гарніше за будь-яке інше місце на землі.»

Думка про дім позбавила її покою. Якби був живий її сонце-та-зорі, то повів би свій халазар через отруйні води та змів з лиця землі її ворогів. Але ж його сила залишила цей світ. Вона мала кревноїзників, які присягнулися їй на все життя і майстерно вбивали будь-якого ворога, але ж вони знали тільки життя та звичаї коневладців. Дотракійці грабували міста і плюндрували королівства, та не правили ними. Дані не хотіла перетворити Король-Берег на зчорнілу руїну, повну невпокоєних привидів. Досить вже їй смакувати самі сльози. «Я хочу зробити моє королівство гарним та пишним, повним товстопузих чоловіків, красних дів і сміхотливих дітей. Я хочу, щоб мій народ радісно посміхався, коли бачитиме мене. Так, як посміхався до мого батька, якщо вірити Візерисові.»

Але спершу доведеться завоювати і перемогти.

«Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день» — сказав Мормонт. Роберт убив її відважного брата Раегара. Один з його посіпак перетнув Дотракійське море, щоб отруїти її разом з ненародженим сином. Казали, що Роберт Баратеон — дужий, мов бик, і не знає страху в битві. Ніщо в світі не миле йому більше за війну. А ще за нього стоять могутні вельможі, яких брат назвав «хортами Узурпатора»: холодноокий Едард Старк з морозною зимою в серці та золоті Ланістери — батько і син — багаті, владні, лукаво-зрадливі.

Як вона могла сподіватися подолати таких людей? Коли хал Дрого був живий, люди тремтіли перед ним і приносили подарунки, щоб утамувати його гнів. А якщо не приносили, то він захоплював їхні міста, багатства, жінок, геть усе. Та ж його халазар був велетенський, а її — жалюгідний. Її люди пішли за нею через червону пустелю, женучись за кометою, і пішли б через отруйну воду, але їх було не досить. Навіть її драконів ще не досить. Візерис вірив, що держава повстане за свого законного короля… та Візерис був дурень, а дурні вірять у всякі дурниці.

Від сумнівів вона почала хапати дрижаки, вода раптом здалася холодною, а рибки, що дзьобали шкіру, стали дратувати. Дані підвелася і вилізла з купелі.

— Іррі! — покликала вона. — Джихікі!

Поки служниці витирали її насухо та вдягали у халат піщаного шовку, Дані почала міркувати про тих трьох, які знайшли її у Місті Кісток. «Скривавлена зірка привела мене до Карфу не аби чого. Тут я знайду те, що мені треба, якщо матиму силу взяти, що дають, і мудрість уникнути пасток та спокус. Якщо боги наготували для мене долю переможниці, то припошлють свою милість, покажуть якийсь знак, а якщо ні… якщо ні…»

Майже ввечері, коли Дані годувала драконів, Іррі ступила крізь шовкові запони і доповіла, що пан Джораг повернувся з пришибів… та не сам-один.

— Хай зайде з тим, кого привів, — відповіла Дані, зацікавившись.

Коли прибульці увійшли, вона сиділа на купі подушок, розташувавши навколо себе драконів. Гість мав на собі накидку з зеленого та жовтого пір’я; шкіра його чорніла, як вилощений гагат.

— Ваша милосте, — мовив лицар, — ось перед вами Кухуру Мо, керманич «Коричного вітру» з міста Гончаки.

Чорний чоловік став на коліно.

— Велика честь для мене, шановна королево, — привітався він, та не мовою Літніх островів, якої Дані однак не знала, але пливкою валірійською говіркою Дев’яти Вільних Міст.

145