Чвара королів - Страница 125

125

Вона витерла руки об спідницю.

— Ясний пане…

— Та ніякий я не пан.

Але тим часом набігли інші, почувши вереск жінки та хряскіт поламаної клітки.

— Ти йому не вір, дівчино, — гукнув Верхоляк-Сестринець, розвідник норовом ниций, як щур. — Він тобі не хтось, а сам пан Сніг-воєвода.

— Байстрюк зимосіцький та брат королів, — докинув Чет, який лишив своїх хортів, аби повитріщатися на гармидер.

— Вовк на тебе дивиться голодними очима, дівчино, — додав Верхоляк. — Мабуть, заміряється на ласий шматочок у твоєму череві.

Джон не сміявся.

— Ви її лякаєте.

— Радше попереджаємо. — Четів вишкір був такий самий бридкий, як і його чиряки по всьому обличчю.

— Нам не можна з вами розмовляти, — раптом згадала дівчина.

— Чекай! — вигукнув Джон, але запізно. Дівчина зірвалася з місця і втекла.

Верхоляк сунувся був за другим кроликом, та Привид його випередив. Коли вовк вишкірив зуби, Сестринець послизнувся на грязюці й сів просто на кощаву дупу. Решта зареготала. Лютововк схопив кролика до пащі та приніс його Джонові.

— Не можна було лякати дівчину, — мовив Джон до інших.

— А ти нам не дорікай, байстрюче. — Псяр Чет винуватив Джона за втрату теплого місця при маестрі Аемоні, та й недарма. Якби Джон не пішов до Аемона з проханням про Сема Тарлі, Чет досі порав би тихого старого сліпця, а не зграю скажених мисливських собак. — Може, ти й щеня князя-воєводи, але ж не сам князь-воєвода… а якби поруч не було твого чудовиська, то й не балакав би так зухвало.

— Я не битимуся з братчиком у поході за Стіною, — вимовив Джон голосом, спокійнішим за свій настрій.

Верхоляк став на коліно, щоб підвестися.

— Він тебе боїться, Чете. На Сестрах ми для таких, як він, маємо одне слівце.

— Я всі ті слова знаю, не труди язика.

І Джон пішов геть з Привидом при боці. Поки він дістався брами, дощ стишився до дрібної мряки. Скоро настануть сутінки, а за ними — ще одна вогка, темна, бридка ніч. Хмари сховають місяць, зірки та Мормонтів Смолоскип, у лісі стане темно, наче в ямі. Навіть вийти посцяти — то буде вже пригода, хоча і не з тих, про які мріяв собі колись Джон Сніговій.

Знадвору під деревами дехто з розвідників знайшов досить глиці та сухого дерева, щоб запалити вогонь під похилим уламком лупакової скелі. Інші поставили намети або зробили собі грубі навіси, розтягнувши сіряки та кожухи на низьких гілках. Велетень запхався у дупло мертвого дуба.

— Подобається мій замок, Снігу-воєводо?

— Нічогенький, затишний. Знаєш, де Сем?

— Іди, як ішов. Коли надибаєш шатро пана Отина, то значить, вже проминув. — Велетень посміхнувся. — Хіба що Сем теж знайшов собі дерево. Чималеньке ж воно має бути!

Зрештою Сема розшукав Привид. Лютововк кинувся уперед, наче стріла з арбалета. Сем саме годував круків під скельним причілком, що давав якийсь захист від дощу. Чоботи його чвакали, коли він ступав.

— Ноги промочив наскрізь, — визнав Сем зі скрутою на лиці. — Коли злазив з коняки, то ступив у яму і провалився аж до колін.

— То знімай чоботи та висуши панчохи. Я знайду сухі дрова. Якщо під скелею на ґрунті не мокро, то ми ще, може, і багаття собі зладнаємо.

Джон показав Семові кролика.

— А тоді влаштуємо бенкет.

— Хіба тобі не треба служити панові Мормонту в хаті?

— Ні, мені не треба. А от тобі доведеться. Старий Ведмідь хоче, щоб ти намалював мапу. Крастер сказав, що знає, де Манс Розбишака, і нам покаже.

— Ой. — Сем на вид зовсім не прагнув зазнайомитися з Крастером, навіть у теплій хаті коло вогню.

— Та спершу він звелів попоїсти. Давай-но, суши ноги.

Джон пішов зібрати палива. Аби знайти сухіші дрова, він розкопував упале листя на землі, відкидав шари промоклої глиці у пошуках належного розпалу. Все одно, здавалося, минула вічність, доки вогнище схопило іскру і запалало. Джон повісив кобеняка на виступ скелі, щоб уберегти невеличке димне багаття, і утворив маленьку затишну печерку.

Поки він стояв навколішки і патрав кроля, Сем стягав чоботи.

— Мені вже пальці на ногах мохом поросли, — жалівся він, ворушачи згаданими пальцями. — А кролик має вийти смачний. Хай навіть з кров’ю, мені байдуже.

Він відвів очі убік і додав:

— Ну, не те щоб зовсім байдуже.

Джон насадив тушку на рожен з гілки, поставив обабіч вогню двійко каменів і поклав на них їхню вечерю. Кролик був дрібний та кощавий, але поки смажився, розповсюджував гідні королівського бенкету пахощі. Найближчі розвідники кидали заздрісні погляди, і навіть Привид принюхувався та зиркав голодними червоними очима, у яких відбивалося полум’я багаття.

— Той Крастер такий дикий, як про нього розповідають, га? — спитав Сем. Кролик виявився трохи недопечений, та все ж смакував розкішно. — Який в нього дитинець?

— Купа гною з дахом та ямою для багаття.

Джон розповів Семові про все, що бачив та чув у Крастеровому Дитинці. Доки він закінчив, ззовні стемніло, а Сем облизував пальці.

— Смакота. От би тепер ще ягнячу ніжку. Я б цілу ніжку з’їв сам-один, з м’ятною приправою, медом та гвоздичками. Ти тут часом ягнят не бачив?

— Овеча кошара є, а овець катма.

— Цікаво, як він годує замкову залогу?

— Залоги я не бачив — самого лише Крастера, його жінок та кілька малих дівчаток. Аж самому дивно, як він тут тримається. Оборони в нього ніякої немає, лише земляний вал. Та йди вже, намалюй мапу. Дорогу знайдеш?

— Якщо не потону в грязюці.

Сем вліз до чобіт, знайшов перо та пергамен і виліз надвір. По його кобенякові та вислому брилю стукотів дощ.

125