Чвара королів - Страница 124

124

Він тицьнув пальцем.

— Може, я б вам розказав, де шукати Манса Розбишаку. Якби схотів. — Ще одна бура усмішка. — Та часу маємо досхочу. Ви ж, мабуть, захочете переспати під моїм дахом і зжерти усіх моїх паців.

— Дах над головою був би дуже доречний, ласкавий пане, — мовив Мормонт. — Шлях був тяжкий, ще й дуже мокрий.

— То перебудьте тут одну ніч. На більше моєї любові до вас, гайворонів, не стане. На помості спатиму я та моя чадь, а ви забирайте собі підлогу. З харчу знайдеться м’яса та пива на двадцять душ, не більше. Решта чорних ґав хай дзьобає, що сама собі знає.

— Ми веземо свій припас, пане мій, — відповів Старий Ведмідь. — Радо розділимо з вами харч та вино.

Крастер витер слинявого рота волохатим тилом долоні.

— Від твого вина я не відмовлюся, пане гайвороне, оце вже ні. І ще одне. Хтось зачепить моїх дружин бодай пальцем — втратить руку.

— Ваш дах, ваш закон, — відказав Торен Рідколіс, а воєвода Мормонт рвучко кивнув, хоча задоволеним не здавався.

— То й гаразд, вирішили, — пробурчав Крастер. — Хтось із вас уміє накреслити мапу?

— Сем Тарлі вміє, — виліз наперед Джон Сніговій. — Він любить мапи.

Мормонт підманив його до себе.

— То як поїсть, хай іде сюди з пером та пергаменом. І Толета теж знайди, хай принесе мою сокиру. Буде подарунок від гостей господареві.

— Це ще хто такий? — спитав Крастер, перш ніж Джон пішов. — З лиця схожий на Старка.

— Мій шафар та зброєносець, Джон Сніговій.

— Байстрюк, еге ж?

Крастер роздивився Джона знизу догори.

— Якщо чоловік бажає взяти жінку до ліжка, хай бере її за дружину. Я іншого способу не визнаю.

Він махнув на Джона рукою, проганяючи.

— Біжи, виконуй службу, байстрюче. Дивись мені, щоб сокира була добра та гостра. Поганій криці в мене робити нічого.

Джон Сніговій сухо вклонився та пішов. Пан Отин Вивір саме заходив до дверей, і вони трохи не зіткнулися під шкурами. Знадвору дощ наче трохи стишився. По всьому дворі стояли намети, а під деревами Джон бачив ще.

Скорботний Ед саме годував коней.

— Сокиру дичакові? А чого ж! — Він вказав на Мормонтову зброю — бойову сокиру з коротким держаком і золотим плетивом на чорному сталевому лезі. — Він її назад віддасть, от присягаюся. Зажене просто у череп Старому Ведмедеві. Чого б не віддати йому заразом усі наші сокири, га? Бо вони ж так брязкають і торохтять, як ми їдемо. А без них буде скоріше — просто до порога пекла. Цікаво, у пеклі дощ буває? Може, Крастер замість сокири уподобає гарного бриля?

Джон усміхнувся.

— Та ні, він хоче сокиру. А ще вина.

— Овва, Старий Ведмідь ще кумекає. Як добряче напоїти дичака, то може, коли спробує вбити, поцілить тільки вухо. Вух у мене два, але ж голова тільки одна.

— Рідколіс каже, що Крастер дружить з Вартою.

— А чи знаєш ти різницю між дичаком, що дружить з Вартою, і тим, що не дружить? — запитав жовчний зброєносець. — Вороги лишають наші тіла на поталу гайворонню та вовкам. А друзі десь прикопують потай, щоб ніхто не знайшов. Цікаво, чи довго на тій брамі висить ведмежа голова, і чия там висіла, поки Крастер не почув удалині наш гармидер?

Ед, вагаючись, роздивився сокиру. Його довгим похмурим обличчям стікав дощ.

— А чи там сухо всередині?

— Сухіше, ніж тут.

— Якщо я там сховаюся не надто близько до вогню, то може, мене до ранку й не знайдуть. Тих, що під дахом, він уб’є першими, та хоча б вдасться померти сухим.

Джон не міг стримати реготу.

— Крастер один, а нас дві сотні. Чомусь мені здається, що він нікого не чіпатиме.

— Ти мене підбадьорив, — відповів Ед украй замогильним голосом. — Окрім того, смерть від доброї гострої сокири можна вважати за щастя. Геть не хочу, щоб мене, приміром, вбили буздуганом. Колись бачив, як одному чолов’язі влучили по лобі буздуганом. Навіть і шкіри не розпанахали, але так потрощили, що голова напухла і побуряковіла. Був такий собі гарний чолов’яга, а помер бридким. Це добре, що ми їм буздуганів не даємо.

Ед пішов геть, хитаючи головою і розбризкуючи за собою дощову воду з кобеняка.

Джон погодував коней, а тоді вже взявся думати про власну вечерю. Він саме міркував, як знайти Сема, як раптом почув нажаханий вереск.

— Вовк!

Він ринув навколо хати на крик, чвакаючи чоботями у грязюці. Одна з Крастерових жінок тулилася спиною до обмазаної глиною стіни дитинця.

— Ану не підходь! — кричала вона на Привида. — Ходи геть!

Вовк тримав у зубах кролика; ще один, мертвий і скривавлений, лежав на землі перед ним.

— Приберіть його, мосьпане, — заблагала жінка, побачивши Джона.

— Він тебе не зачепить. — Джон миттю зрозумів, що сталося, бо у мокрій траві на боці лежала дерев’яна клітка з розтрощеними дверцятами. — Він, мабуть, голодний. Дичини навколо небагато.

Джон свиснув. Лютововк миттю ковтнув кроля, з хрускотом строщив малі кісточки між зубами, і почалапав до нього.

Жінка роздивлялася їх занепокоєно. Вона була молодша, ніж йому спершу здалося. Скільки він міг судити, то була дівчинка років п’ятнадцяти чи шістнадцяти; до худорлявого обличчя липнули пасма чорного волосся, голі ступні потопали у грязюці. Тіло під зшитим зі шкур вбранням почало виказувати ознаки вагітності.

— Ти одна з Крастерових дочок? — спитав він.

Вона поклала собі руку на живіт.

— Тепер вже дружина.

Сахаючись від вовка, вона розпачливо заходилася на колінах коло поламаної клітки.

— Я хотіла розплодити кроликів. Овець-бо вже не лишилося.

— Варта тобі відшкодує. — Джон не мав власних грошей, інакше б віддав… хоча не знав, який зиск вона матиме з кількох мідяків чи навіть срібняків тут, за Стіною. — Побалакаю назавтра з паном Мормонтом.

124