Чвара королів - Страница 116

116

— Та це ж турнір, — оголосив Галіс Молен. Він не полишив своєї старої звички казати вголос очевидне.

— Ти ба, чудово! — гукнув пан Вендел Мандерлі, коли лицар у смугастому, наче веселка, корзні вивернувся у сідлі, аби завдати зворотнього удару сокирою на довгому держаку, від чого переслідувач лицаря втратив потрощеного щита і захитався у стременах.

Натовп, що стовбичив попереду, зробив дальше просування неможливим.

— Пані Старк, — мовив пан Колен, — якщо ваші люди матимуть ласку почекати тут, я тим часом зазнайомлю вас із королем.

— Як скажете.

Вона віддала наказ, хоча мусила підвищити голос, щоб її почули за ревищем турніру. Пан Колен поволі пустив коня крізь натовп; Кетлін пробиралася слідом. Люди знову заревли, коли рудобородий вояк без шолома, з грифоном на щиті, впав від руки величенького лицаря у блакитній броні. Лицарія останнього уся з ніг до голови мала такий собі відтінок кобальтової сині — ба навіть телепень без гостряків, яким він так грізно вимахував. Ладри коня несли на собі герб з сонцями та місяцями у чвертях і належали домові Тарф.

— Лихо боже! Рудого Ронета звалили! — вилаявся якийсь чолов’яга.

— Та Лорас зараз отеє блакитне… — відповів був його супутник, але ревище потопило решту його слів.

Впав новий вершник, ще й потрапив під пораненого коня. Обоє заверещали з болю, а зброєносці ринули на поміч.

«Навіжені» — подумала Кетлін. — «З кожного боку повно ворогів, половина держави палає у вогні, а Ренлі тут грається у війну, наче хлопчак своїм першим дерев’яним мечем.»

Пани та панії на почесному помості так само поринули у пристрасті бугурту, як і прості вояки на землі. Кетлін помітила багатьох їй відомих: її батько часто вів справи з південним панством, і вельми чимало їх гостювало у Водоплині. Першим вона впізнала князя Матіса Рябина, ще огряднішого і червонішого лицем, ніж колись, із розлогим золотим деревом свого дому на грудях білого жупана. Під ним сиділа пані Дубосерд, крихітна й тендітна, а ошую від неї — князь Рандил Тарлі з Рогошпиля, обіручний меч Серцеруб котрого стояв притулений до спинки крісла. Інших вона знала тільки за знаками домів, а когось не знала зовсім.

Посеред панства, з молодою королевою обіч себе, споглядаючи та сміючись, сидів привид у золотій короні.

«Не диво, що панство збіглося до нього з такою охотою» — подумала вона, — «це ж другий Роберт у тій самій подобі». Ренлі був гарний на вроду, як колись Роберт, довгий руками й ногами, широкий плечима, з тим самим вугільно-чорним волоссям, прямим та пишним, з тими самими синіми очима, так само швидкий на посмішку. Тонкий вінець на чолі гарно йому пасував. То було кільце з золотих троянд виняткової роботи, а спереду підіймалася голова оленя темно-зеленого нефриту, прикрашена золотими очима та золотими рогами.

Вінчаний олень, вигаптуваний золотим шиттям, прикрашав і груди зеленого оксамитового каптана короля — знак Баратеонів у кольорах Вирію. Дівчина, яка поділяла з Ренлі престол, теж походила з Вирію — його молода королева була донькою князя Мейса Тирела. Кетлін знала, що саме їхній шлюб служив тим розчином, який скріплював разом вибудуваний на півдні великий військовий союз. Ренлі мав двадцять один рік від народження, а дівчина була не старша від Робба, дуже гарненька, з ніжними очима сарни та хвилею пишного брунатного волосся, що вільними кучерями спадало їй на плечі. Усмішку вона мала сором’язливу і надзвичайно чарівну.

На бойовищі новий лицар вилетів з сідла від удару лицаря у смугастому веселковому корзні. Король заволав схвалення разом з іншими.

— Лорас! — почула вона. — Лорас! Вирій!

Королева у захваті заплескала долонями.

Кетлін обернулася, щоб подивитися кінець бою. Тим часом лишилося четверо бійців, і улюбленця короля та натовпу годі було сплутати. Пана Лораса Тирела вона не знала, бо ніколи не стрічала, та навіть на далекій півночі люди чули й переповідали казки про вояцьку вправність юного Лицаря Квітів. Пан Лорас сидів на високому білому румаку, вдягненому в срібну кольчугу, і бився довгою сокирою. Серединою його шолома збігав гребінь золотих троянд.

Двоє з інших вцілілих об’єднали зусилля і ринули разом на лицаря у блакитному обладунку. Коли вони наблизилися з двох боків, той натягнув повід, вдарив одного просто в обличчя побитим щитом, а його чорний огир хвицьнув сталевим копитом іншого. За миг ока один супротивник впав з коня, а другий похилився у сідлі. Блакитний лицар зронив розтрощеного щита на землю, щоб звільнити руку, і тут на нього налетів Лицар Квітів. Вага сталевої лицарії, здавалося, аніскільки не заважала панові Лорасу рухатися хутко та спритно, розвіваючи за плечима веселковим корзном.

Білий та чорний коні закружляли один навколо одного, наче закохані на святі врожаю, поки вершники обмінювалися сталевими поцілунками. Виблискувала сокира, вихором крутився телепень. І те, і те було затуплене для турніру, але брязкіт зчиняло неймовірний. Не маючи щита, блакитний лицар потерпав гірше від пана Лораса, який дощем сипав удари на його голову та плечі під волання «Вирій!» з натовпу. Телепень теж не висів без діла, віддаючи супротивникові належне, та під його грізну кулю пан Лорас щоразу підставляв свого побитого зеленого щита, прикрашеного трьома золотими трояндами. І ось нарешті сокира поцілила долоню блакитного лицаря у зворотньому замаху, від чого той впустив телепня, а натовп застогнав і завив, наче дикий звір у любовній гарячці. Лицар Квітів здійняв сокиру для останнього удару.

116