Чвара королів - Страница 115

115

— Час вже нам рушати.

Що скоріше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе поїхати додому. В сідло вона сіла перша, і задала крок усьому загонові. Гал Молен їхав поруч з прапором дому Старк — сірим лютововком на полі білої криги.

За пів-дня шляху до табору Ренлі їх нарешті застигли. Робін Кремінець завжди виїжджав наперед задля розвідки, а цього разу повернувся зі звісткою, що з даху віддаленого млина-вітряка за ними спостерігав пластун. Але поки загін Кетлін дістався того вітряка, споглядач давно зник. Вони рушили далі, але не проїхали й версти, коли на них з усіх боків наскочили кінні розвідники Ренлі — двадцятеро вершників у кольчугах під проводом сивобородого лицаря, на вапенроку якого виднілися блакитні сойки.

Побачивши їхню корогву, він під’їхав сам.

— Вельможна пані, — покликав він, — з вашої ласки, я — лицар Колен з Зеленоставів. Ви з почтом перетинаєте небезпечні землі.

— Маємо нагальну справу, — відповіла вона. — Я їду послом від мого сина, Робба Старка, Короля-на-Півночі, задля перемовин з Ренлі Баратеоном, Королем-на-Півдні.

— Король Ренлі є вінценосним та помазаним володарем усього Семицарства, ласкава пані, — заперечив пан Колен, проте без жодної нечемності. — Їхня милість таборують з військом коло Лихомостя, де трояндовий гостинець перетинає Мандер. Матиму за велику честь супроводити вас до них.

Лицар підняв закольчужену долоню, і його загін хутко вишикувався у дві валки по обидва боки від Кетлін та її варти. «Цікаво, нас ведуть у гості чи женуть у полон?» — питала вона себе. Та їй однак нічого не лишалося — тільки довіритися честі пана Колена та короля Ренлі.

Дими багать вони побачили ще за годину шляху від річки. А тоді через поля, хутори та степи донісся шум, поки що нерозбірливий, наче шурхотіння віддаленого моря, але дедалі гучніший з кожною верстою шляху. Коли вони нарешті побачили каламутні води Мандеру, що виблискували на сонці, то змогли розібрати голоси людей, брязкіт криці, іржання коней. Але ані шум, ані дим не підготували їх до видовища, яке являло з себе саме військо.

Повітря було пронизане блідим серпанком диму від тисяч куховарських вогнищ. Самі лише конов’язі тягнулися на багато верст вдалину. Тільки на держална для корогв та прапорців, напевне, зрубали цілий ліс. На траві обабіч трояндового гостинця стояли величезні обложні пристрої: метавки всяких видів для кидання стріл, колод та каміння, стінолами на колесах заввишки з вершника на коні. Під сонцем палали червоним полум’ям сталеві вістря піхотних ратищ, наче їх вже змочили ворожою кров’ю. Шатра лицарів та вельможних панів виростали з трави, наче великі шовкові гриби. Вона бачила вояків зі списами, вояків з мечами, вояків у сталевих мисюрках та кольчужних сорочках, осяйні посмішки табірних дівок, сайдакерів, що ладнали стріли, обозників на возах, погоничів зі стадами свиней, молоденьких джур, що гасали туди-сюди зі звістками та цидулками, зброєносців за гострінням зброї, лицарів за виїздом кобил, машталірів за приборкуванням норовливих бойових огирів.

— Страшно дивитися, скільки їх тут, — зазначив пан Вендел Мандерлі, поки вони перетинали стародавній кам’яний міст, від якого Лихомостя отримало свою назву.

— І не кажіть, — погодилася Кетлін.

Здавалося, трохи не все лицарство півдня з’явилося на заклик Ренлі. Усюди вкидалася в око золота троянда Вирію: нашита праворуч на грудях вояків та пахолків, змальована на зелених шовкових прапорцях, що ляпали й тріпотіли на кінцях списів, або на щитах, вивішених ззовні шатрів синів, братів, дядьків та всяких родичів дому Тирел. Також Кетлін помітила лиса у квітах дому Флорент, зелені й червоні яблука Фосовеїв, крокуючого мисливця князя Тарлі, дубове листя Дубосердів, журавля панів Журавів, хмару чорно-жовтогарячих метеликів Мулендорів.

На тому березі Мандера підняло свої прапори штормове панство — значкові самого Ренлі, присяжні лицарі дому Баратеон та дідицтва Штормоламу. Кетлін упізнала солов’їв Бриса Карона, пташині пера Пенроза, морську черепаху князя Естермонта, зелену на зеленому. Та на кожен відомий їй щит припадав десяток невідомих; вони належали дрібним панам, що присягали значковим князям, а ще заплотним лицарям та охочекомонним, які набігли натовпом на заклик Ренлі Баратеона, щоб зробити його королем насправді, а не за самим тільки іменем.

Власний прапор Ренлі майорів високо над усіма іншими. З верхівки найвищого гуляй-городу в таборі — велетенського дубового одоробла на колесах, вкритого сирими шкурами — майоріла найбільша військова корогва, бачена Кетлін. Її полотнища вистачило б, щоб накрити трапезну палату в якомусь замку. На блискучому мерехтливому золоті, гордовито ставши дибки, витанцьовував увінчаний короною чорний олень Баратеонів.

— Мосьпані, чи ви чуєте отой гармидер? — спитав Галіс Молен, підганяючи коня ближче. — Що воно таке?

Кетлін дослухалася. Кричать люди, іржуть коні, брязкає криця, а ще…

— Натовп до когось гукає, — вимовила вона.

Вони рушили вгору пологим схилом до рядка яскраво забарвлених наметів на горбку. Коли почет проминув шатра, натовп став густіший, галас — гучніший. А тоді вона побачила.

Унизу, попід мурами невеличкого замку з каміння та колод чинився лицарський бугурт.

Поле було вичищене од усього зайвого. Помости, перешкоди для кінного бою, огорожі — все прибрали геть. Навколо зібрався натовп на багато сотень, а може, й тисяч люду. З вигляду землі — пошматованої копитами, перемішаної в багно, всіяної шматками обладунків та поламаними списами — здавалося, що бойовище чиниться тут вже з день. Але зараз воно, певно, доходило кінця. Верхи лишилося не більше як два десятки лицарів; вони кидалися один на одного, завдаючи різноманітних ударів, а глядачі та збиті на землю бійці голосно бадьорили їх на всю міць горлянок. Просто на її очах двоє огирів у повній броні зіткнулися один з одним і покотилися землею одним клубком сталі та плоті.

115