Чвара королів - Страница 111

111

Стольники несли кожну страву спершу до Брана — відкраяти панську частку. Але допоки подали качок, він вже так напхався, що більше і шматочка ковтнути не міг. Опісля він тільки кивав головою на кожну нову страву і відсилав її помахом руки. Якщо страва пахкотіла чи виглядала особливо звабливо, він надсилав її до одного з вельможних панів на помості на знак дружби та прихильності, як йому звелів маестер Лювин. Бран послав лосося бідолашній сумній пані Роголіс, шмат вепра — хвалькуватим Умберам, таріль гуски з ягодами — Клеєві Кервину, велетенського омара — конюшому Йозефу, який хоч не належав ані до вельмож, ані до гостей, але ж вивчив Танцівницю, щоб Бран міг їздити верхи. Потім Бран надіслав солодощів Ходорові та Старій Мамці просто тому, що любив їх. Пан Родрік нагадав йому послати щось вихованцям Зимосічі, його майже зведеним братам, і Бран послав Малому Вальдерові варених буряків, а Великому — ріпи з маслом.

На лавах коло нижніх столів зимосіцький люд мішався з простолюдом призамкового зимівнику, знайомцями з найближчих городців та супроводом шляхетних гостей. Якісь обличчя Бран ніколи не бачив, інші знав незгірш власного, та зараз усі здавалися йому чужинцями. Він дивився на них наче здалеку, мовби сидів коло вікна своєї опочивальні, визирав на двір унизу і бачив усе, але ні в чому не брав участі.

Оша рухалася поміж столів, наливаючи пиво. Один з людей Леобальда Толгарта пірнув їй рукою під спідницю, а вона у відповідь побила йому глек на голові під загальний скажений регіт. Але коли Мікен просунув руку в пазуху якійсь жінці, та ніскілечки не заперечила. Бран подивився, як Фарлен примушує свою руду суку випрошувати кістки, і посміхнувся, побачивши, як Стара Мамка щипає кірку гарячого пирога зморшкуватими пальцями. На помості князь Виман напав на паруючу таріль з міногами так, наче врізався у вороже військо. Він був такий тлустий, що пан Родрік наказав збудувати для нього особливе широке крісло. Та він охоче, легко і гучно сміявся, і Бран вирішив, що князь йому подобається. Бідна змарніла пані Роголіс сиділа поруч із закам’янілим обличчям і байдуже колупала страву в себе на тарелі. На протилежному кінці високого столу Готер з Морзом змагалися, хто кого переп’є: стукали рогами один об одний так, наче лицарі з’їжджалися на герці.

«Надто спекотно тут, багато гармидеру, і всі скоро повпиваються.» Бранові свербіло під біло-сірою вовною; він гаряче бажав опинитися деінде. «От у божегаї зараз прохолодно. Від гарячих ставків здіймається пара, шурхотить червоне листя оберіг-дерева. Гай багатший на пахощі, ніж ця трапезна, а невдовзі вийде місяць, і мій брат співатиме йому.»

— Бране? — запитав пан Родрік. — Ти нічого не їси.

Бранове марення виявилося таким яскравим, що на якусь мить він не міг зрозуміти, де насправді знаходиться.

— Попоїм пізніше, — відповів він. — Зараз живіт трохи не лусне.

Білі цупкі баки старого лицаря рожевіли від вина.

— Ти добре впорався, Бране. І тут, і коли приймав панство. Маю певність, колись із тебе вийде справний можновладець.

«А я хочу бути лицарем.» Бран ковтнув ще вина з медом та прянощами з батькового келиха, вдячний, що має за що вхопитися. На боці келиха була вирізана дуже схожа на справжню вишкірена голова лютововка. Він відчув, як срібний писок притискається до долоні, й згадав останній раз, коли з цього келиха пив його вельможний панотець.

То був вечір вітального бенкету в день приїзду короля Роберта з двором до Зимосічі. Тоді навколо ще стояло літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом, королевою та її братами. Був там і дядько Бенджен, увесь вбраний у чорне. Бран з братами та сестрами сидів поруч з дітьми короля: Джофрі, Томеном та принцесою Мирцелою. Остання всенький бенкет просиділа, витріщаючись на Робба у німому захваті. Ар’я робила смішні мармизи до Брана через стіл, коли ніхто не дивився. Санса захоплено слухала королівського співця з високою арфою, що виводив якоїсь пісні про лицарство. А Рікон весь час питав, чому з ними немає Джона.

— Бо він байстрюк, — зрештою мусив прошепотіти до малого Бран.

А зараз нікого з них вже немає, наче якийсь жорстокий бог простяг величезну каральну правицю і забрав їх усіх: дівчат до полону, Джона на Стіну, Робба та пані матінку на війну, короля Роберта і пана батька до могили, а разом з ними, може, і дядька Бенджена…

Навіть унизу, на лавах за столами, сиділо багато нових людей. Джорі загинув, а з ним Товстун Том і Портер, Алин та Десмонд, колишній конюший Гулен та його син Гарвін… усі, хто поїхав на південь з батьком, навіть септа Мордана та Вайон Пул. Решта рушила під проводом Робба на війну і скоро теж могла загинути. Йому до смаку були Стріха, Рябий Тим, Скитрик та інші, але він скучив за старими друзями.

Він роздивився радісні й сумні обличчя людей, що сиділи по лавах, і спитав себе, кого тут не буде наступного року, а тоді й ще наступного. Він би плакав по них, та не міг. Адже він — Старк на Зимосічі, син свого батька, спадкоємець свого брата, майже дорослий чоловік.

Раптом у тому кінці палати прочинилися двері, від пориву холодного повітря смолоскипи на мить спалахнули яскравіше. Пивотряс завів на бенкет двох нових гостей.

— Панна Мейра з дому Троск! — заревів огрядний стражник гучніше від гармидеру всередині трапезної. — Брат її, Йоджен, з дідицтва у Сіроводці!

Люди підняли очі від кухлів та мисок, щоб роздивитися нових прибульців. Бран почув, як Малий Вальдер стиха буркнув Великому Вальдерові, що сидів поряд:

— Жабоїди.

На ноги звівся пан Родрік.

111